Сповідь жертви аб’юзера – DiaLOG – досконале спілкування
loader image
Убезпечити дітей від…незнайомців
April 26, 2020
РНБО представив 8 правил для запобігання поширенню коронавірусу
April 26, 2020

ЯК Я ПОКІНЧИЛА З НАСИЛЬСТВОМ У СТОСУНКАХ

Розповідаючи про стосунки такого роду, складно не скотитися у звинувачення і не вдаритисьу пафос. Не впевнена, що вийде і у мене. Говорити про це важко ще й тому, що ця історія стосується моєї близької людини. Проте я переконана, що мій досвід має бути записаний. Хоча б тому, що з десятка прочитаних мною статей із цієї теми тільки одна була присвячена опису жертви…

Більше ніжпівроку тому в секретній психологічній групі я поставила питання: «Як піти від аб’юзера?» і не змогла отримати жодноїчіткої відповіді, окрім як: «Біжіть, не озираючись, і припиняйте будь-яку взаємодію”. На практиці це реалізувати не так просто, особливо коли людина встигла стати тобі рідною і у вас із неює спільні діти.

…До початку цього року слова «аб’юзер» не було в моєму лексиконі, я не знала нічого про це і не розбиралася в тонкощах нарцисичних розладів. Про те, що поруч зі мною еталонний аб’юзер і за сумісництвом «перверзний нарцис» (крайня форма нарцисизму: людина абсолютно позбавлена можливості бачити причини проблем і невдач у своїх діях і переносить провину на обставини та інших людей; паразитує на прихильності та совісності оточуючих і стає агресором у стосунках – фізичним або емоційним), я здогадалась тільки за півроку до фінальної розв’язки. Найбільше процес усвідомлення нагадував детектив, коли з набору розрізнених фактів складається цілісна картина.

Я терпляча людина і тому те, що відбувалосятривалий час, вважала чим завгодно, тільки не аб’юзом: покаранням за минулі «гріхи», випробуванням на міцність, служінням великомукоханню і так далі. Не хочу вдаватисьу подробиці, скажу тільки, що розвиток подій з підозрілою точністю описано сценаристами фільму «Мій король» про нарциса 80-го рівня з Венсаном Касселем у головній ролі. Шкода, що він вийшов тільки у 2016 році – я могла б «відстрілятися» раніше.

***

На початку нашого роману тільки ледачий не порівнював мого обранця з Синьою Бородою. Але хіба їм хтось вірить? Навіть коли ціла «плеяда»юних незнайомих дівчат строчили мені співчуваючі листи, я сміялася над ними з 32-річної висоти. Наші стосунки в той період були «припудрені» таким шаром сарказму, що, підозрюю, навіть найкращий психотерапевт не розгледів би за ним відчаю та образи.

Несвідоме, між тим, відчайдушно відправляло мені тривожні сигнали у вигляді кошмарів, а тіло щосили натякало на проблему психосоматичними розладами. Я вперто не помічала бридких снів, дедалі частішого головного болю і дивних відчуттів унизу живота, а загальну пригніченість списувала на післяпологову депресію і професійну нереалізованість. Єдине, що бентежило, це «почорніле» обличчя: риси його загострилися, а в погляді з’явиласьякась одвічна напруженість. Товариш, з яким ми не бачилися три роки і зустрілись в позаминулому грудні, спитав: «Що з тобою трапилось? Ти виглядаєш, мовби програла війну. З ким борешся?..»

На статтю про перверзну агресію я натрапила випадково в стрічці Фейсбуку. Термінологія там досить дивна і загальний настрій агресивний, але описана ситуація до страшних подробиць повторювала нашу модель спілкування. Тоді я вперше замислилася: все, що відбувається зі мною, укладається в певний патерн. Тут були і подвійні стандарти: мені не дозволялася і десята частина того, що робив мій супутник просто тому що я мати, і дитина – цілком моя відповідальність, мій час і мій особистий простір. Наприклад, на прохання посидіти з дитиною, щоб я могла попрацювати, найчастіше отримувала відповідь: «Не хочу». Три роки в мене не виходило спланувати вихідні, тому що в будь-який момент я могла почути: «Я передумав». З планів на вихідні складалися плани на життя, яких у мене, загалом, теж скоро не стало.

Я перетворилася на дружину, чиєю єдиною задачею було не дратувати чоловіка і попереджати його спалахи гніву. Та хитрість в тому, що це неможливо: якщо ти навела ідеальний порядок в домі, обов’язково почуєш, що ти погана мати, а якщо занадто захоплена дитиною, тобі натякнуть, що ти втратила кар’єрні можливості. Акцент завжди був на тому, що я чогось не зробила, будь-які старання ігнорувалися. У якийсь момент до всіх своїх дій я стала подумки додавати префікс«недо» і майже повірила в те, що я безпораднана всіх фронтах. Якісь проблиски самоповаги я відчувала тільки тоді, коли мені вдавалось бути корисною своєму чоловікові. На власні бажання і прагнення у мене просто не залишилось ресурсу, а материнство на цьому тлі взагалі перетворилося на катування. При цьому почуття провини у мого супутника не спостерігалось.

Спочатку я раділа: мені вдалося вивести свого чоловіка на чисту воду і усвідомити, що його вплив на мене – це не наслідок якихось особливих гіпнотичних здібностей, а цілком чіткий набір повторюваних дій. Усі наступні сварки, обмани і маніпуляції з тієї пори виглядали запрограмованими.Я розкушувала їх за дві секунди, над чим ми потім разом сміялися. Причому цей збочений патерн був набагато сильніший самої людини. Це були несвідомі схеми, які з деякою частинкою педантизму застосовувалися до кожної жінки Синьої Бороди. Тоді мені вперше стало по-справжньому нудно – мені зовсім не хотілося бути героїнею повторюваного сценарію. І сумно – від того, що я перестала розуміти, чи є за цими діями хоч скільки-небудь любові. Я зрозуміла, що більше не відчуваю в собі сил продовжувати стосункив таких умовах.

***

Ми звернулися до психотерапевта. Потрібно віддати належне моєму аб’юзеру: він теж хотів змінити ситуацію (за бажання змінитися я багато готова була йому пробачити) і погодився на погляд зі сторони. На першому ж сеансі прозвучали слова «пасивна агресія» – вони пояснили моє бажання маскувати проблеми іронією, коли насправді мені найбільше хотілося кривдника як-небудь покалічити. Треба сказати, іронія поступово почала мені відмовляти, і зі мною все частіше траплялись нервові зриви, які раніше бували раз на десять років.

На другу сесію після чергового такого зриву я прийшла вже одна. За декілька місяців психотерапевт допомогла зробити ще два відкриття, які і стали останніми частинами мого детективного пазла. Перше: у людини поруч зі мною відсутня емпатія. Всі ситуації, яким я колись не могла знайти пояснення, раптом прояснилися. Думка про відсутність емпатії підкосила мою і без того неструнку картину світу: а як же бути з тим, що ми розуміли один одного з півпогляду? А чому ми однаково сприймаємо фільми? І чому так добре зчитуємо людські емоції? Пізніше з’ясувалося, що перверзні нарциси не відчувають емоцій в загальноприйнятому сенсі, зате чудово їх імітують!

Після цього відкриття «підказки»посипались на мене з усіх сторін. На початку весни я чогось двічі переглянула фільм Мела Гібсона «Апокаліпто». Там є один духопідйомний момент: головний герой перестає тікати від погоні, коли відчуває нарешті свою територію, і кричить переслідувачам: «Я – Лапа Ягуара. Це мій ліс. І я не боюся». Я дивилася цю сцену до тих пір, поки не вивчила на мові індіанців ці слова, і, обливаючись слізьми, поставила їх собі на юзерпік. Тоді я не особливо розуміла, чого саме я не збираюсь боятися і де починається мій ліс.

***

Мені знову допомогла психотерапевт. Я скаржилася їй на те, що останнім часом зовсім нічого не можу придумати, що мій творчий потік давно вичерпався. Вона сказала приблизно таке: «Є любов, і є страх – чим більше страху, тим менше любові. Творчість народжується з любові. А ти останні три роки живеш у страху. Творчості просто нема звідки взятися». Те, що я довгий час приймала за екзистенційну тугу, виявилося страхом. Мені до сьогодні складно пояснити його природу: ніхто не погрожував мені фізичним знищенням, але я відчувала, що якщо ці стосунки триватимуть, я просто вичерпаю себе.

Вперше за три роки мені стало себе шкода. Більше не хотілось тримати обличчя – і я дозволила собі відчувати будь-яку емоцію і проживати її до кінця. Наприклад, навчилася по-справжньому гніватися. А в недоречних ситуаціях хотілося зізнаватися в почуттях – і я зізнавалася, сподіваючись таким чином якось «причарувати»любов. Якщо мені було боляче, я говорила про це і плакала, переставши нарешті іронізувати над тривожною длямене ситуацією. Я перестала брехати, але умене, як і раніше, не було сил і сміливості все це закінчити.

Моя терапевтка привела метафору з російських казок, яка досить точно описувала мій тодішній стан: воїну, порубаному на шматки, спочатку приносять мертву воду, щоб зростися, і тільки потім живу. Найкраще я зростаюся на острові Балі – від однієї поїздки на мотобайку уздовж рисових полів я майже фізично відчуваю, як затягуються мої душевні рани. У травні я поїхала туди з дитиною відзначати її триріччя. Балі став моєю мертвої водою: я збирала себе по шматочках, щоб умене були сили виповзти нарешті з поля битви. Через тиждень після приїзду додому я зібрала речі і переїхала.

***

Перші три місяці після уходу мені здавалося, що я пожартувала. Ніколи в житті я не йшла від людини, яку продовжувала чи то любити, чи то боятися. І хоча була ейфорія від того, що все нарешті скінчилося, відчуття були дивні. Я, правда, відчувала себе воїном, який виграв якусь безглузду битву і абсолютно не розумів, що тепер робити далі. Страх поступово вивітрився. Разом з цим стала змінюватись і моя дитина: хлопчик, який раніше плакав від поривів вітру, тепер відчайдушно боровся за лопатки і машинки.

Я не поспішаю забути все, що зі мною сталося. Я вирішила сумувати до того часу, поки мені сумується, плакати скільки завгодно, зізнаватися в коханні до тих пір, поки воно не скінчиться. Зараз на місце всіх сильних почуттів прийшла туга, більше схожа на траур. Мені не хочеться відволікатися від цього почуття, не хочеться заводити коханців, не хочеться напитися або танцювати до знемоги – я знаю, що потрібно своє «відтужити».

***

Ми спілкуємося досі, хоча б тому, що у нас дитина. Наше листування знову сповнене іронії, а вся ситуація ніжно зветься «аб’юзерськоюкаруселлю», з якої я «спритно зіскочила». Нещодавно мій аб’юзер сам надіслав посилання на статтю про перверзних нарцисів з коментарем: «Джекпот!» Це останнє  – найточніше, що я прочитала по темі, і я сподіваюсь цим матеріалом для себе її вже закрити.

Спостерігати, як рідна тобі людина свідомо вибирає бути поганою, – моторошно. Бачити, як працює механізм саморуйнації і бути в нього втягнутою – моторошно. Знати, що ти не в силах на це вплинути, – найстрашніше. Бачити, як людина знову запускає той же механізм з іншими дівчатами, просто сумно. Не знаю, якою волею потрібно володіти, щоб розірвати цей патерн. І я нескінченно співчуваю своїй Синій Бороді.

Я вірю, що наша психіка прагне подолати травми і ставить нас в такі умови, щоб ми цю травму «віджили». Майже у всіх попередніх стосунках я була жертвою і багато важливих рішень я приймалавід страху (страху залишитися одною, страху зробити неправильний вибір, страху втратити можливості), але жоден попередній досвід не давав мені так ясно зрозуміти, що шлях страху – це шлях брехні.

Слідом за цим розривом відпали всі мої робочі проєкти, які було безглуздо продовжувати, зруйнувались поверхневі стосунки з нецікавими людьми, руйнуються цінності, які були прищеплені мені в дитинстві і з якими я давно внутрішньо була не згодна. Я більше не хочу боятись і не хочу брехати. Тому що я – Лапа Ягуара, це – мій ліс, і я не боюся.