Я з тобою не розмовляю! – DiaLOG – досконале спілкування
loader image
Няня у форматі онлайн
May 14, 2020
Виховання дітей в не повних сім’ях
May 20, 2020

Психологічні роздуми про покарання.

Я з тобою не розмовляю!

Що, окрім фізичного болю, може бути нестерпнішим, ніж моральний біль? Що, коли твоя тепла, затишна матуся дивиться крізь вас? 

В цю мить ви перестаєте існувати. Вас немає! Ви померли! І це не перебільшення. Це саме те почуття, яке зароджується всередині маленького «злочинця», який порушив родинний устав та наразився на «Я з тобою не розмовляю!» від найдорожчих людей – тата чи мами, а іноді, так стається, що і від них обох. І він, «злочинець», вмить перестає існувати. Проігнорована дитина позбавляється батьківської підтримки. Батьки відображають почуття своїх  дітей, а діти, у свою чергу, вдивляються у це віддзеркалення і раптом бачать там порожнечу. Немає відображення – немає мене. 

А ще дитина позбавляється захисту. Немає уваги – я беззахисний перед світом.

Так, наступного разу малюк багато раз подумає перед тим вчиняти щось чи ні, аби не наштовхнутись знову на цю стіну крижаного мовчання.

Пропонуємо разом поміркувати чому так стається. Виявити причини. 

Жодна дитина не народжується, маючи ціллю нашкодити власній родині. Звичайно, проступок – це експеримент або сплеск емоцій. Якщо дитина зробила щось неправильно один раз, то бойкот аж ніяк не вбереже від повторювання помилки. І якщо навіть після певного періоду мовчання мати чи батько знову починають спілкуватись (а ми розуміємо, що так воно і відбувається насправді), то дитина настільки збуджена цією обставиною, що мовлення (базова навичка) сприймається нею досить важко. Але коли порушення повторюється неодноразово, то це вірна ознака того, що у родині щось відбувається. Тому що дитина – це флюгер. І батькам варто замислитись, що ж відбувається у внутрішньо сімейних стосунках взагалі. 

З дитиною не розмовляють для того, аби показати їй свою позицію невдоволення. Або , можливо, вказати на її провину. Багато хто називає це: «Нехай поміркує над своєю поведінкою.»

Вона (дитина) і міркує, багатократно докоряючи собі тим, що зробив, тим, що вже ніяк не повернути, набуваючи при цьому страх помилитись. Або, інший сценарій, закипаючи від злості, тому, що не вважає покарання справедливим. А навпаки, вважаючи, що саме його не вважають за потрібне слухати. Таким чином набуваючи певну кількість життєвих уроків. Які, підсвідомо, будуть мучити її протягом довгих років. Тепер вона (дитина) напевне знає, що у житті немає надійної батьківської фігури. Добрі та підтримуючі батьки вмить можуть стати холодними, відчуженими, «покинути». Образ батьків, у подальшому, також може сприйматись як слабкий, ненадійний. Коли станеться реальна, справжня біда – ні мама ні тато не прийдуть на допомогу, і дитину не буде врятовано.

Бути кинутим на призволяще, розтоптаним – це біль, подібний до болю від удару. Це означає, що у житті потрібно завжди бути «хорошим», інакше тебе всі покинуть, адже тебе готові сприймати тільки таким. Не потрібно бути собою, потрібно бути «хорошим» для інших. Це потужний внутрішній конфлікт: хочеться бути самим собою, але це небезпечно. Дуже складно , за таких обставин, до чого цей конфлікт призведе. Але точно можна сказати, що дитина запам’ятає відчуття того, коли батьки дивляться крізь неї. Так, це дуже дієвий спосіб, який допомагає…


Допомагає створити, як мінімум невротика, але скоріше пограничного пацієнта для кабінету аналітика. 

Хто такий пограничний пацієнт? Якщо дуже простою мовою, то це той, хто не може об’єднати образ себе та образи значимих інших. Кожна людина для нього розщеплена навпіл та у кожен момент часу він сприймає свою близьку людину по різному: або дуже хорошою, або дуже поганою, повністю забуваючи про інше своє уявлення. Окрім цього, людина із пограничним функціонуванням психіки має проблеми із вираженням емоцій та побудовою стосунків: вона хоче та одночасно не хоче бути близько. І їй дуже важко. Будь-які слова, які промовляються поблизу, вона сприймає як негативні слова на свою адресу. Вона буде багаторазово будувати та руйнувати стосунки, плутатись у собі та дуже багато страждати.

Так звані італійські пристрасті із побиттям посуду – це є дуже дитячий спосіб вирішення питань. Ми не закликаємо до нього, але це менше травмує ніж інтелігентне мовчання. Та менш садистично. У першому випадку всі на рівних погаласували, особливо, якщо кожен сперечався сам за себе. У другому випадку дитина побувала у крижаному пеклі, позбавлена підтримки та схвалення.

Дитина навчиться поводитись добре, але це навчання полягає в умінні вдягати маску гарного хлопчика/дівчинки, приховування емоцій, у побоюванні сказати правду. Такі пат терни залишаться на все життя. А хотілося б очікувати від дорослого чоловіка чи жінки зовсім іншої поведінки. У терапії ситуації із «батьками, що не розмовляють» випливають у таких фобіях, як страх нападу іззаду, падіння чогось на голову та інших випадках, які неочікувано та різко роблять боляче. Зауважте, що це страх фізичного різкого болю та знищення, хоча із дитиною всього лише не розмовляли.

Діти, насправді, по різному реагують на те, коли з ними не розмовляють. Більш впевнений у близьких малюк буде чинити опір, намагатиметься заговорити, плакати, малювати або писатиме мамі чи татові записки та підкладати під двері, можливо продовжить грубіянити чи здійснить новий проступок – він бореться за увагу, тому, що йому страшно, але він поки що вірить у надійний об’єкт, він навіть готовий отримати серію криків, аби на нього звернули увагу, аби тільки не відчувати власну відсутність. Коли дитина стискається, ховає очі, затихає, намагається не попадатись на очі, змиряється із покаранням – вона терпить дикі муки. І вона вже травмована. 

Особливо винахідливі батьки чекають, коли дитина попросить пробачення. І можуть ще й не одразу пробачити. Бажання вибачитись – це добровільний акт. Але коли його витискують через погрозу відчуження – це принизливо, особливо нечесно, коли дитина прийшла просити вибачення, а її не пробачили.

Щоб донести до дитини важливість її проступку, з нею потрібно говорити. Не вистачає сил, зірвались на крик, гримнули… Буває – всі ми люди. Якщо крик не поза межею (ви ж  в змозі контролювати?), то це як раз і невелика біда у порівнянні із биттям чи мовчанням. Важливо залишатись із дитиною тоді, коли вона неправа, биття чи ігнорування перетворює вас на чужинця, позбавляє дитину впевненості, заставляє приховувати емоції та вчинки, змушує вдавати хорошого навіть там, де варто побути трохи поганим, це ж іноді буває дійсно потрібно… Бути поруч – це ж так просто. І так складно.

Батьки іноді самі ледь можуть зрозуміти та донести, що вони відчувають. Не розмовляти, це ще й заховати власну розгубленість та нездатність впоратись із власною дитиною. Не потрібно завірянь, що все добре, не потрібно притягнутих посмішок. Поруч – це емоційна відкритість. Ви сердитесь, але ви доступні для контакту, ви все той же, хоча і сердитий. А далі говорити та обговорювати, вислуховувати, відповідати, а не читати нотацій.

Дитина навчається, дивлячись на вас, підтримайте її в різних ситуаціях. І будьте поруч, коли вона неправа. Як вона стане собою, якщо не дозволятиме собі пробувати та помилятись? Та й самі батьки іноді можуть помилятись. Як без цього? Вміння визнавати помилки дієвіше, ніж пробачення, вимучене через мовчання.

Короткий підсумок.

Отож, дійсно, покарання мовчанням діє чудово: батьки отримують слухняну дитину, а психологи через роки пацієнтів у кабінетах. Продовжувати будете?