Моя мама і моя поезія. Ольга Мороз-Кміт – DiaLOG – досконале спілкування
loader image

Моя мама і моя поезія. Ольга Мороз-Кміт

Мама подарувала нам Світ. Лілія Паламарчук
April 30, 2021
Каошикі – краса та молодість жінки. Ольга Демченко та Радуль Станіслав
April 30, 2021
Автор статті

Мороз-Кміт Ольга


Поет, психолог, соціонік, системний дизайнер енерго-інформаційних процесів (розстановки) 

Коли моя мама була школяркою, а також згодом, коли вже навчалась в інституті, їй снились сни, в яких лунала поезія, красива до сліз... мама прокидалась і поспішала записати ці рядки, але все зникало, слова розчинялись на світанку, залишаючи після себе тільки ледве вловимі відчуття.... Моя мама дуже любить поезію, вона купувала всі поетичні збірки які зустрічала в книжкових магазинах, і захоплено цікавилась біографіями поетів, українських та зарубіжних, відомих і початківців... Коли я навчалась у школі, і нам задавали додому написати твір про відомого поета, у мами горіли очі: «Оля, ну ти відчуваєш як це красиво, як захоплює дух?..»: «На білу гречку впали роси, веселі бджоли відгули... Замовкло поле стоголосе. в обіймах золотої мли» (М. Рильський)... і мамі не терпілось: «Оля, дай я напишу». І маму вже було не зупинити, вона брала тупий простий олівець і дуже швидко і не розбірливо писала повз лінійки у зошиті, наче в екстазі, у трансі... Одного разу мамин твір потрапив до книжки «Готові домашні завдання». Її твори були цікаві, неземні, із безліччю цитат, із глибоким змістом... вони не рівнялись до моїх... і ми із мамою ледве не бились за те, чий твір я принесу на урок, мама плакала і вимагала «візьми до школи мій твір»... і я, програвши бій, таки брала її твір. Вчителька з української літератури деякі із них розмістила на стіні у кабінеті літератури... і в неї горіли очі від захоплення, так само, як в моєї мами. Більшість із тих творів були маминими, деякі мої... мої переважно не дописані, моє натхнення закінчувалось на півслові… «Діти, дивіться, як гарно Оля написала, але полінувалась, і не дописала…» - говорила захоплено і водночас розчаровано вчителька, Романа Романівна. 

Мама читала поезію запоями, запам'ятовуючи на пам'ять... А я мало читала, переважно вже в старших класах, коли вперше закохалась: «Подзвони мені першого квітня, і скажи що ти любиш мене, і нехай хоч обманом розквітне, мого щастя віконце сумне» (Ганна Чубач). Коли поступала до інституту - зовсім нічого не пам'ятала із літератури, не готувалась до іспиту, бо думала, що знаю шкільну програму:

- І тобі не соромно? Ти нічого не знаєш про Пантелеймона Куліша? А про кого ти знаєш? Розкажи хоча б про когось 

- Не соромно мені... не на літфак поступаю, а на психолога... Я про Василя Симоненка спробую...

- Розказуй 

- Василь Симоненко був поетом 60-десятником, помер молодим, здається йому не було й тридцяти... був одруженим... не пам'ятаю чи це його рядки «Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі...» 

- Ні, це рядки Максима Рильського 

І повернувшись до іншого викладача: «ну і не соромно їй,дивись, ще й усміхається” (а мені чомусь тоді не було соромно… не було і все... я ж не на філолога поступаю... якби мене запитували про психологію, я б розповіла...) 

- Напевно соромно, тому і посміхається, захисна реакція - (прокоментував інший викладач)

Я: «Сором - це деструктивне почуття... від нього людина наче стискається в середині, починають погано функціонувати різні органи, виникають психосоматичні проблеми, я ж собі не ворог, щоб соромитись» (не знаю звідки в мене тоді стільки нахабства і безсоромності взялось). Мене вигнали із кабінету, але поставили відмітку, що іспит склала, набір заочників і так був малим, тому приймали всіх. 

Свої перші вірші я почала писати коли мені було 12, тоді я вела особистий щоденник, і не знала що мама його почитує, і навіть обговорює зі своєю подругою... Мамина подруга була 75-річною жінкою, ніжною і ліричною... такою була навіть її постава і хода, Валентина Іванівна ходила плавно і повільно, часто дивилась собі під ноги, усміхаючись доброю, злегка іронічною посмішкою... я часто заходила до неї в гості, і ми говорили про мою першу закоханість, про її молодість, і про вірші… Пані Валентина діставала старі пожовклі збірки, і трепетно читала поетичні рядки... я діставала блокнотик, і жадібно переписувала поезію із тих книжок... Валентина говорила що часто її долає сум, і тоді вона із ним бореться, декламуючи вірші на пам'ять... Віршами Валентина боролась і зі страхом смерті, який іноді заскакував її зненацька, читаючи вірші жінка поринала в безсмертя... коли вона заходила до нас в гості, іноді приносила мені гостинці - пожовклі аркуші із записаними віршами, однак мої перші вірші, як я дізналась потім, Валентина з мамою вважали швидше відхиленням, бо навіщо ж в 12 річному віці писати: «В чашці недопита осінь, і сонце зблідле у вікні. Душа розірвана ще досі: це так чи ні, скажи мені?» (я не знала що мій щоденник читають, писала там найвідчайдушніші думки). У 14 я написала вірш «А моє серце кольору грози, його щоразу ділять блискавиці», і постановила собі, що моя поетична збірка буде називатись «Серце кольору грози». (Збірка вийшла невеликим накладом два роки тому). Як не іронічно, але мій лист став приводом для маминої розгубленості і тривоги, вона з усіма радилась, всіх запитувала чи це нормально коли дитина ось таке от всяке пише, чи це бува не психічне відхилення: «Порожня я всередині, тому що я манекен; поселіть же за скло, в магазині, бо не маю ні серця, ні вен». Маму долало почуття жаху, вона спохмурніла і схудла, мої вірші її катували... мама мало знала про перехідний вік із його кризами, і про те, що всі підлітки в ці роки по-своєму страждають, однак я просто знаходила такий вихід своїм перемінним емоціям. Якось мені вистачило сміливості прочитати свої вірші на кухні за чаюванням мамі і Валентині Іванівні... у відповідь мама зовсім розгубилась, зблідла, а Валентина Іванівна почала ліричну розповідь про свою молодість, довге чорне волосся, Сахалін, море, кохання... 

Мама стала моїм першим літературним критиком, я не знаю, як можна навчитись так відчувати слова, але іноді вона може змінити одне слово і мій вірш по-новому оживає. Мама завжди була проти всього що я робила: проти легкої атлетики, гімнастики, аеробіки, проти бальних танців, моїх подружок, захоплень... проти мене самої... але не сміла і слова сказати проти віршів... Тепер, коли приходжу до дому, перше що мама захоплено запитує в мене з порогу: «ну що... написала щось нове? Читай...». 

...А коли я довго не пишу нічого, мені сняться сни, де звучать дуже гарні вірші... а коли прокидаюсь - нічого із цього не пам'ятаю, не можу впіймати зникаюче слово, але відчуваю, що в душу проникло світло, і моя муза зі мною. Сьогоднішній поетичний сон знов зігрівав мене, цілу ніч читаючи чудові вірші.

 

З моєї збірки «Пазли ночі»:

Пиши. Поки пишеш, химери твої на волі

Вдивляєшся в них: та тільки густий туман…

В полі не воїн, в полі дерева голі

Небо несуть на плечах до ніг Богам.

Тільки журба таємна і невагома

Вмостилась на груди, й прогнати шкода її

І замість крапки знову виходить втома,

Чи і рішучість втоне у цій імлі?

Пиши, поки пишеш, мов розганяєш хмари.

Чи розправляєш крила. Чи згорток слів…

Моя рука дотягнеться до гітари

Вперше за безліч сірих, безликих днів

Оренда офіси та склади

від 14м2 до 300м2
КОВОРКІНГИ ТА МІНІ КОНФЕРЕНЦ ЗАЛИ

м. Кривий Ріг, вул. Степана Тільги, 36в

067 32 32 382