Коли моя мама була школяркою, а також згодом, коли вже навчалась в інституті, їй снились сни, в яких лунала поезія, красива до сліз... мама прокидалась і поспішала записати ці рядки, але все зникало, слова розчинялись на світанку, залишаючи після себе тільки ледве вловимі відчуття.... Моя мама дуже любить поезію, вона купувала всі поетичні збірки які зустрічала в книжкових магазинах, і захоплено цікавилась біографіями поетів, українських та зарубіжних, відомих і початківців... Коли я навчалась у школі, і нам задавали додому написати твір про відомого поета, у мами горіли очі: «Оля, ну ти відчуваєш як це красиво, як захоплює дух?..»: «На білу гречку впали роси, веселі бджоли відгули... Замовкло поле стоголосе. в обіймах золотої мли» (М. Рильський)... і мамі не терпілось: «Оля, дай я напишу». І маму вже було не зупинити, вона брала тупий простий олівець і дуже швидко і не розбірливо писала повз лінійки у зошиті, наче в екстазі, у трансі... Одного разу мамин твір потрапив до книжки «Готові домашні завдання». Її твори були цікаві, неземні, із безліччю цитат, із глибоким змістом... вони не рівнялись до моїх... і ми із мамою ледве не бились за те, чий твір я принесу на урок, мама плакала і вимагала «візьми до школи мій твір»... і я, програвши бій, таки брала її твір. Вчителька з української літератури деякі із них розмістила на стіні у кабінеті літератури... і в неї горіли очі від захоплення, так само, як в моєї мами. Більшість із тих творів були маминими, деякі мої... мої переважно не дописані, моє натхнення закінчувалось на півслові… «Діти, дивіться, як гарно Оля написала, але полінувалась, і не дописала…» - говорила захоплено і водночас розчаровано вчителька, Романа Романівна.
Мама читала поезію запоями, запам'ятовуючи на пам'ять... А я мало читала, переважно вже в старших класах, коли вперше закохалась: «Подзвони мені першого квітня, і скажи що ти любиш мене, і нехай хоч обманом розквітне, мого щастя віконце сумне» (Ганна Чубач). Коли поступала до інституту - зовсім нічого не пам'ятала із літератури, не готувалась до іспиту, бо думала, що знаю шкільну програму:
- І тобі не соромно? Ти нічого не знаєш про Пантелеймона Куліша? А про кого ти знаєш? Розкажи хоча б про когось
- Не соромно мені... не на літфак поступаю, а на психолога... Я про Василя Симоненка спробую...
- Розказуй
- Василь Симоненко був поетом 60-десятником, помер молодим, здається йому не було й тридцяти... був одруженим... не пам'ятаю чи це його рядки «Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голубі...»
- Ні, це рядки Максима Рильського
І повернувшись до іншого викладача: «ну і не соромно їй,дивись, ще й усміхається” (а мені чомусь тоді не було соромно… не було і все... я ж не на філолога поступаю... якби мене запитували про психологію, я б розповіла...)
- Напевно соромно, тому і посміхається, захисна реакція - (прокоментував інший викладач)
Я: «Сором - це деструктивне почуття... від нього людина наче стискається в середині, починають погано функціонувати різні органи, виникають психосоматичні проблеми, я ж собі не ворог, щоб соромитись» (не знаю звідки в мене тоді стільки нахабства і безсоромності взялось). Мене вигнали із кабінету, але поставили відмітку, що іспит склала, набір заочників і так був малим, тому приймали всіх.
Свої перші вірші я почала писати коли мені було 12, тоді я вела особистий щоденник, і не знала що мама його почитує, і навіть обговорює зі своєю подругою... Мамина подруга була 75-річною жінкою, ніжною і ліричною... такою була навіть її постава і хода, Валентина Іванівна ходила плавно і повільно, часто дивилась собі під ноги, усміхаючись доброю, злегка іронічною посмішкою... я часто заходила до неї в гості, і ми говорили про мою першу закоханість, про її молодість, і про вірші… Пані Валентина діставала старі пожовклі збірки, і трепетно читала поетичні рядки... я діставала блокнотик, і жадібно переписувала поезію із тих книжок... Валентина говорила що часто її долає сум, і тоді вона із ним бореться, декламуючи вірші на пам'ять... Віршами Валентина боролась і зі страхом смерті, який іноді заскакував її зненацька, читаючи вірші жінка поринала в безсмертя... коли вона заходила до нас в гості, іноді приносила мені гостинці - пожовклі аркуші із записаними віршами, однак мої перші вірші, як я дізналась потім, Валентина з мамою вважали швидше відхиленням, бо навіщо ж в 12 річному віці писати: «В чашці недопита осінь, і сонце зблідле у вікні. Душа розірвана ще досі: це так чи ні, скажи мені?» (я не знала що мій щоденник читають, писала там найвідчайдушніші думки). У 14 я написала вірш «А моє серце кольору грози, його щоразу ділять блискавиці», і постановила собі, що моя поетична збірка буде називатись «Серце кольору грози». (Збірка вийшла невеликим накладом два роки тому). Як не іронічно, але мій лист став приводом для маминої розгубленості і тривоги, вона з усіма радилась, всіх запитувала чи це нормально коли дитина ось таке от всяке пише, чи це бува не психічне відхилення: «Порожня я всередині, тому що я манекен; поселіть же за скло, в магазині, бо не маю ні серця, ні вен». Маму долало почуття жаху, вона спохмурніла і схудла, мої вірші її катували... мама мало знала про перехідний вік із його кризами, і про те, що всі підлітки в ці роки по-своєму страждають, однак я просто знаходила такий вихід своїм перемінним емоціям. Якось мені вистачило сміливості прочитати свої вірші на кухні за чаюванням мамі і Валентині Іванівні... у відповідь мама зовсім розгубилась, зблідла, а Валентина Іванівна почала ліричну розповідь про свою молодість, довге чорне волосся, Сахалін, море, кохання...
Мама стала моїм першим літературним критиком, я не знаю, як можна навчитись так відчувати слова, але іноді вона може змінити одне слово і мій вірш по-новому оживає. Мама завжди була проти всього що я робила: проти легкої атлетики, гімнастики, аеробіки, проти бальних танців, моїх подружок, захоплень... проти мене самої... але не сміла і слова сказати проти віршів... Тепер, коли приходжу до дому, перше що мама захоплено запитує в мене з порогу: «ну що... написала щось нове? Читай...».
...А коли я довго не пишу нічого, мені сняться сни, де звучать дуже гарні вірші... а коли прокидаюсь - нічого із цього не пам'ятаю, не можу впіймати зникаюче слово, але відчуваю, що в душу проникло світло, і моя муза зі мною. Сьогоднішній поетичний сон знов зігрівав мене, цілу ніч читаючи чудові вірші.
З моєї збірки «Пазли ночі»:
Пиши. Поки пишеш, химери твої на волі
Вдивляєшся в них: та тільки густий туман…
В полі не воїн, в полі дерева голі
Небо несуть на плечах до ніг Богам.
Тільки журба таємна і невагома
Вмостилась на груди, й прогнати шкода її
І замість крапки знову виходить втома,
Чи і рішучість втоне у цій імлі?
Пиши, поки пишеш, мов розганяєш хмари.
Чи розправляєш крила. Чи згорток слів…
Моя рука дотягнеться до гітари
Вперше за безліч сірих, безликих днів