Бодіпозитив чи бодінейтралітет. Сучасний погляд на ставлення до тіла.

Пропонуємо вашій увазі переклад непоганої статті із «Marie Claire» (і це класно, що масовий глянець пише про це!) про концепцію нейтрального ставлення до тіла, як світоглядної концепції, але хочеться сказати кілька слів у якості передмови.

Неможливо вимагати від себе почати нейтрально ставитись до свого тіла в одну мить, якою б правильною та адекватною ця концепція не здавалась. Цінність тіла глибоко інтегрована у особистісну цінність жінки взагалі, у те, наскільки вона має право на існування у цьому світі. «Спочатку приведи себе у порядок, а все інше – потім» говорять жінкам, що б не крилось під словом «порядок». Та і навколишнє середовище якось не збирається підтримувати ніякого нейтрального чи, тим більше, позитивного ставлення до тіла. Ось тут, доречі, пара слів про відмінність між бодіпозитивом та бодінейтральністю.

Багатьом, наприклад, страшно говорити про своє бодіпозитивне ставлення до тіла, тому, що це означає стати аутсайдером. Не всі намагаються радикально відмовитись від б’юті практик, навіть якщо розуміють, що роблять це не для себе, не всі можуть вдягатись так, як хочеться у будь-якому тілі і вазі тому, що наше оточення та мовчазні погляди – це реальність, якій не завжди може вистачити ресурсу протистояти. Є ті, хто надихається протистоянням. Це наче впертись кулаком у стіну – ти не зсунеш її, але відчуєш напругу та силу власної руки.

Але є і ті, хто не може пливти проти течії, так генетично склався характер і в цьому є свої плюси та мінуси, і ось тоді, мені здається, що концепція нейтральності може створити тиху пристань, коли у якомусь внутрішньому особистому просторі модна мати право не думати взагалі, який вигляд має тіло зараз, не намагатись полюбити його за всяку ціну, в тому числі всупереч фізичним проблемам чи інвалідності, які завдають динаміки стосункам із тілом-«зрадником», а якщо ти не зобов’язаний любити тіло, то ти і не відчуєш провалу, коли не виходить полюбити.

Що ще важливо підкреслити, стосовно тексту статті – це послання розглядати цінність втому числі через здатність змінювати світ. Тут є невеличкий ефект різниці менталітетів, точніше різниці освітніх програм. Справа в тому, що починаючи зі шкіл, і, тим більше, в Університетах в західній традиції є концепція проєктів – тобто ти повинен показати власні зусилля у зміні світу через реалізацію тих, чи інших власних проєктів, часом вирішити проблему, яка здається тобі важливою. У твоєму резюме, на час закінчення школи, бажано, щоб була присутня інформація про те, які проєкти ти зміг реалізувати (чи хоча б намагався): чи то покращення волонтерської роботи у місцевому притулку для тварин чи відео блогу про проблеми екології у твоєму місті. Це повинно допомагати дітям побачити проблеми, підібрати ключі до їх вирішення, розширити відчуття власного «я моду» та спробувати створити команду для вирішення цих проблем та вміння працювати у цій команді. Тому дискурс про «красу/ не красу тіла не заважає тобі втілювати проєкти» може бути не до кінця зрозумілий нашему читачеві тому, що відсилає його в тому числі до цих проєктів та приватних ініціатив, про які тебе може спитати хоч роботодавець, хоч сусіди, коли ком’юніті ухвалює рішення чи  схвалять вони твою заявку на оренду у їхньому будинку і, тим більше, навчальний заклад, особливо, якщо ти претендуєш на грант. Наприклад, через концепцію бодінейтральності, можна сказати наступне: «я не вважаю розтяжки на стегнах гарними, але я не вважаю їх не красивими, це просто взагалі не важливо для нашого проєкту висадки дерев на території міста» або «я взяла під опіку важкого підлітка і мої широкі стегна, які я не можу вважати гарними (або не гарними) не мають до цього жодного стосунку».

На нашій частині глобусу, я багато разів на цьому наголошувала у своїх статтях, окрім більш директивного стилю навчання, коли завдання даються згори і головна задача, щоб вчитель був задоволений, окрім цього, розповсюдженого паттерну навчання, який не відповідає сучасним світовим завданням, ще починаючи із уроків праці у школі, все ще не так і багато простору відводиться жінкам: дім, шлюб, діти – головні із них (до речі, коли питають, щось на кшталт «зачекайте-но, а якщо не жінки, то хто буде цим займатись», то відповідь дуже проста: «обидва партнери, якщо вони так вирішать, і у тих пропорціях, у яких вони це визначать»).

Але, якщо навіть ми уявимо, що тільки цим і прагнуть займатись усі жінки, підтриманням домашнього вогнища, бути розуміючим, надійним партнером і гарною мамою, наявність або відсутність целюліту, на боротьбу із яким нам пропонують кидати стільки часу і грошей, ніякого стосунку не має. Тому, коли зовнішність тіла інтегрована середовищем у свідомість як найважливіший життєвий проєкт, на якому, наприклад, варто триматись шлюбові/стосункам (а середовище радісно помножує ці побоювання, починаючи із глянцю «10 способів перестати подобатись чоловіку» і закінчуючи об’явами віщунок у жовтій пресі «поверну чоловіка: швидко, якісно, з гарантією» - так, щоб охопити всіх, кого можливо напевне) не так вже і легко перевести своє мислення на тілесно нейтральні рейки.

Але чим більше можливостей з’являється для реалізації себе, чим більше позитивного зворотного зв’язку від прикладених зусиль, чим більше задоволення від зробленої разом зі світом роботи у бік його покращення, тим менше тривог про зморшки та сиве волосся, як про «симптом» втрати своєї цінності і значущості у світі, а тому і менше ненависті до тіла, яке ці цінності і значимість «відбирає».