Впоратись із неможливим

Психологічні роздуми про…

Дострокове дорослішання.

Інфантильні, виснажені, перевантажені проблемами, такі, що не справляються з життєвими викликами батьки сприймають свою маленьку дитину дорослішою, ніж та є насправді. Хочуть, щоб малюк розумів більше, ніж може, щоб робив більше, ніж може. Чому? Для того, щоб батьків отримати підтримку. Адже самотньо батькам, складно. А тут іще цей малий навіть молока налити у кухоль нормально не може. «Адже дорослий вже!».

Ось таке «ти вже дорослий, ти повинен» – звучить для дитини у будь-якому віці (одного-двох, п’яти, десяти і так далі років) просто так, у відриві від контексту. Адже цим так вигідно маніпулювати. Тобі вже два (три, п’ять), а ти досі не можеш ліжко застелити (молодшого брата нагодувати, маму не засмучувати, тата не злити)? Не добре. «А я ось у твоєму віці…» – і там, наприклад, жахлива певною мірою історія.

А що ж дитина? Вона лякається і соромиться, починає щосили співчувати своєму творцеві, боїться його немилості і щосили вчиться застеляти ліжко, наливати молоко не розливаючи у кухоль, годувати брата, не засмучувати маму та не злити тата. Вона стає дуже емпатичною через сильний страх можливого відкидання. Адже немилість батьків для дитини на певному етапі – це, по суті, психологічна смерть, дуже сильний стрес. І, якщо мама з татом сперечаються, то дитина намагається їх примирити. Адже їй дуже страшно. Треба вижити і всьому навчитися. А якщо тато на маму раптом нападає, б’є, то треба захистити її, – адже шкода і страшно! А якщо мама скаржиться, що грошей немає, потрібно поменше їсти і не просити іграшки. Адже їй так важко.

І починає дитинка про доросле життя дізнаватися дуже рано, з самого дитинства. І життя її майбутнє буде специфічне і непросте. Адже дитинства-то і не було.

І такий дорослий, із непрожитим дитинством, який не має досвіду безтурботності і опори на задоволених маму і тата, все життя несвідомо буде прагнути в дитинство своє повернутися, нарешті. І бути присутнім у ньому, хоч секундочку…

І при видимій власній незалежності, при можливості і заробити, і бути соціально реалізованою, у близьких стосунках така людина прагне «повернутись» у ті свої дитячі роки, які вона не допрожила, в яких вона так і не отримла важливого розслаблення і підтримки. Згідно віку. І це було б важливо для того, щоб у особистості сформувалася внутрішня підтримуюча батьківська фігура. А її немає. Є тільки та, що змушує, лякає.

І тоді виходить такий парадокс. Начебто і доросла людина на вигляд, відповідальна, багато знає і розуміє, а в стосунках стає зовсім вже маленькою, двох або трьохліткою, а може і молодше.

Вона вередує, вимагає турботи, причому може це «купувати» і «заслуговувати» – так як вона для себе побачила і зрозуміла. «Я ж тобі і те, і це зробила (-ив), а ти…».

«Але хіба за «те і це» я тобі тепер винен все, що ти захочеш і в будь-який час?» – запитує партнер.

Але той, хто «рано подорослішав» цього не зрозуміє. Він вважає, що він має рацію. Він копіює поведінку своїх батьків, які не помічали потреб і можливостей дитини. Ті також категорично вважали, наприклад, що зовсім маленька дитина була повинна вміти застелити ліжко. Без заперечень.

Той, хто досить рано подорослішав мріє купити собі дитинство. Будь-якими засобами і за будь-яку валюту. І дитинство абсолютне.

Емоційне навантаження

Є батьки, які хочуть, щоб їхні діти вміли фізично щось робити раніше, ніж ті можуть за віком. А є такі, хто несвідомо навантажує маленьку дитину зайвим емоційним навантаженням. У багатьох випадках, звичайно, присутнє і те, і те. Але іноді тато чи мама розуміє, що дитина ще мала, щоб фізично щось робити, але зовсім не розуміє, що мала також і для витримування дорослих переживань та ситуацій.

Наприклад, подружжя розлучається, і дитина стає свідком сильних емоцій своїх мами і тата. Дитина змушена якось це контейнувати та витримувати. І так як кожна дитина несвідомо вирішує навантаження брати на себе, знімаючи його з батьків, то малюк терпить і намагається допомогти. Хоча сам перебуває в жаху і сильному стресі від того, що щось більше, ніж він, щось, від чого він сам залежний – руйнується.

І маленькій людині потрібно наче врятувати великий і палаючий будинок. Як? Формується психологічний захист – всемогутній контроль і заперечення безсилля.

Терапія клієнта «без дитинства»

Якщо дитині транслювали послання (це може бути не тільки у вербальній, а й зовсім в невербальній формі зроблено), що вона повинна і зобов’язана впоратись із тим, що їй не під силу, вона буде думати і відчувати, що так і потрібно, так і має бути. І намагатиметься. Їй буде страшно і лячно, вона буде відчувати себе невпевненою та безпорадною, але поступово ці переживання зникнуть і їх «ніби-то і не буде». Коли така, вже доросла фізично людина, приходить на психотерапію, то вже на першій консультації поруч з нею, емпатично, можна відчути її високий рівень тривоги, про яку їй нічого не відомо. Така людина іноді дуже пристрасно і швидко захоче «все вирішити» і буде ніби змушувати терапевта бути з нею «на одній хвилі», тобто, «бігти попереду паровоза зі швидкістю світла».

І якщо йому сказати, що від цього відчувається велика втома, клієнт може відразу і не зрозуміти. Як?

Він чекає адже від психолога того ж самого, чого завжди вимагає від себе. Неможливого.

Таким клієнтам часто складно прийти в терапію, тому що вони вважають, що все якраз і можуть. І просто захищаються від різних почуттів та власного безсилля.

І те, що їх мотивує прийти іноді, це або якісь психосоматичні симптоми, або ж конкретні неуспіхи у житті. Там, де вони стикаються з обмеженнями і не можуть їх подолати. Психотерапевт тоді в їх розумінні – ще більш всемогутня людина. І якщо вони помічають, що терапевт не такий, вони розчаровуються. «Знову я все сам, все один. Нікого немає сильніше за мене…». Це – саме те дитяче переживання поруч з «таким, що не впорався» дорослим.

І терапія такого клієнта буде полягати в тому, щоб, звичайно, зануритися у той вік, де він не «отримав» свій безтурботний стан, та «недовідчув» довіру батьківській фігурі, до мами і тата, які в змозі подбати та вберегти від зайвого. Звичайно, на це може піти багато часу, адже відразу довіра не повернеться. Такий клієнт буде багато разів перевіряти ще раз, а чи точно, перш ніж знизити свій контроль, перш ніж прийняти безсилля та не руйнуватися при цьому від катастрофічного жаху, який він відчував тоді, коли був безпорадний. Зараз в своєму жаху він буде вже не таким самотнім.