Діти НЕ чують наших порад…Чому так?

Діти НЕ чують наших порад…Чому так?

Батьки в усі часи були стурбовані тим, як достукатись до дітей. Що потрібно зробити сьогодні, щоб дитина поважала тебе і прислухалась до твоїх порад?

Зараз багато говорять, що діти стали агресивні, не слухаються, особливо школярі. Мовляв, поки не накричиш, вони нічого не зроблять, ще й грубіянять у відповідь. Як можна дорослим заслужити авторитет у батьків?

Почнемо з того, що подібним скаргам вже як мінімум п’ять тисяч років, а то й усі п’ятнадцять тисяч. Вони далеко не нові. Висловлювання, що молодь вже не та, що вона зіпсувалася, можна знайти ще у Сократа. Тому, напевно що в гірший бік точно нічого не змінилось. Подібні скарги – наслідок проблем самих дорослих. І тут у питанні авторитету на передній план виходить довіра. Причому не ситуативна, не довіра в одній розмові, а накопичення довіри, яке не декларується, а підтверджується життям.

І в жодній нормальній книзі з психології та виховання не може бути написано, що за день, тиждень, місяць можна збудувати довірливістосунки з дитиною. Звичайно, буває так, що це почуття спалахує, причому не обов’язково між дитиною і батьками, а взагалі між двома людьми, і ти розумієш: так, це мій чоловік, моя людина, я можу довіритися. Але по-справжньому перевірити це можна тільки в ситуації конфлікту, зіткнення інтересів.Тобто дитина має довіряти батькам і їх життєвій позиції, поглядам. В іншому випадку ми говоримо не про довіру, а про страх. Це і є залог авторитету в очах дитини.Що конкретно треба зробитидоросим, щоб накопичити таку довіру?

Тут важливі не практичні кроки, а в принципі розуміння і сприймання вчинків іншої людини, дитини, а особливо – її провини. Важливо розібратися, які почуття у вас викликають не успіхи і досягнення дитини, а його невдачі, помилки? І ось для дитини головним показником довіри і авторитету батьків є якраз почуття безпеки в ситуації помилки.

Тому що діти в першу чергу довіряють тому, з ким безпечно. Якщо дитина, наприклад, запізнилась на зустріч або в школу, і дорослий йому каже щось на кшталт:«Забігався зранку, так?»не в знущальному або фамільярному тоні, а по-дружньому, показуючи, що і у нього таке буває. Цьому дорослому дитина буде довіряти і прислухатись до нього.А якщо дорослий говорить щось таке:«Ну як з тобою можна про щось домовлятися, треба вміти розрахувати час!?» Може, він і має рацію, але почуття безпеки дитині це не додає. І будь-які коментарі в такому стилі дитина сприйматиме насторожено, відповідно, авторитет дорослого падає. Тобто авторитет – не питання завоювання або якоїсь військової риторики, а питання тривалих дипломатичних переговорів.А що робити, якщо дитина, наприклад,починаєлаятись і не слухається?

У першу чергу батьки мають подивитися збоку на самих себе. І подумати: раз дитина мені грубіянить, значить, я не так почав розмову, не з того боку зайшов, не звертав належної уваги на стан дитини, недооцінив ступінь її впевненості в собі. Начебто я тільки сказав, що «вже одинадцята година», а дитина це може сприйняти так, що він якийсь не такий, не стежить за часом… Можна сказати так: батькові чи матері потрібно стримувати свою повчальність в будь-якій розмові з дитиною.

Дитину міняти не треба,змінюйте себе і свою поведінку тоді і дитина також почне змінюватися на краще!

Дорослій людині треба замислитись: які мої власні дії заважають встановити ті стосунки, яких я хочу? Тобто коригувати потрібно свої окремі якості, в першу чергу звертати увагу на самого себе. Тому що поведінка дитини – це відображення нашого ставлення до неї.

Але звідки взагалі батькам взяти сили бути завжди«усерозуміючими»? Адже вони теж люди…

Тут все простіше. Заклик бути мудрим і слухати звучить звідусіль, але не дуже зрозуміло, що це означає на практиці і як цьому слідувати. Повторююсь: батькові чи матері потрібно стримувати свою повчальність в будь-якій розмові з дитиною.І потрібно це не тому, що так велить етика, а чисто в прагматичному плані. Бо чим більше повчальногодорослі говорять, тим більше це відштовхує дитину. Адже батьки і самі не люблять, коли їх повчають.

Так, батьки – живі люди, їх ресурс не є нескінченним, їх може охопити і гнів, і дратівливість. І ось тут можна піти двома шляхами. Перший шлях, коли батько чи мати каже: все це чудово, я тебе люблю, але таку поведінку терпіти не маю наміру, я жива людина, зважай на це. Для дитини це означає ось що: іноді батько мені забороняє так себе вести, а іноді сам себе так веде. Тобто, це позиція непослідовна. Вона призведе до підвищення дратівливості.

Другий шлях, коли таточи мамаговорять: так, я зірвався, накричав, щось жбурнув, я це визнаю. Але це неправильно. Я так зробив, і, швидше за все, ще буду робити в майбутньому. І не тому, що ти такий поганий, а тому, що я жива людина зі своїми тарганами в голові. Але в будь-якому випадку я прошу вибачення і буду намагатися так більше не чинити. Це позиція послідовна, такі батьки будуть дедалі ставати більш стресостійкими, але, тим не менш, ніколи не стануть живимиянголами, як і всі інші.

Всі навколо постійно говорять про те, що батькимають дивитися на себе, стежити за собою, повинні те, повинніінше… Але ж кожен з нас намагається виховувати дітей так, як насправді не вміє. Умовно кажучи, на нас кричали і нас шльопали, ми так не хочемо, і в книгах написано, що так не можна. Але в нас вирують почуття! І нам стає удвічі соромно. За те, що ми не знаємо, як правильно, і за те, що в книзі написано, що бити і кричати не треба, а нам, може, іноді хочеться. Як  нам бути з почуттям провини?

Почуття провини – воно дуже деструктивне. Воно нам ажніяк не допомагає коригувати поведінку, навпаки, найчастіше через нього ми і зриваємось на дітей. І в переважній більшості випадків це почуття провини пов’язане з нашими стосункамиіз своїми батьками.А ніяк не з дітьми.Якщо мене самого все дитинство лаяли і говорили, що я безвідповідальний – як же мені правильно виховати дитину, щоб в їх очах не виглядати нікчемним? А відповідь з такою установкою – ніяк, це просто неможливо. І ось від цього і виникає страх неуспіху і почуття провини.

Що з цим робити? В психології є такий термін: «усиновити батьків». Тобто внутрішньо помінятися з ними місцями, почати спілкуватися з ними зверху-вниз, така собі опіка. І тоді з часом їх повчальність перестає сприйматись на свій рахунок. Почуття провини теж зійде нанівець і перед своїми дітьми. Причому чим більше дорослий спілкується зі своїми батьками, тим впевненіше він відчуває себе у стосунках з дитиною.

А іноді буває так, що батьки стають самі наче малі діти, а дитина для них стає домашнім тираном.

Наприклад. Коли хтось із батьків не вкладається по-справжньому в дитину (через роботу, відсутність часу, сил, ресурсів). Не грає з дитиною, не валяється з ним в опалому листі, не базікає про дрібниці, які так важливі дітям. От тоді батькочи мати, може навіть несвідомо, компенсує цей дефіцит часу з дитиною поступливістю.

Або інший можливий сценарій – коли дитина привертає увагу. Адже за будь-якоюдитячою примхою зазвичай прихований запит на увагу. Приклад: вже пізній вечір, дитина дуже втомилася, але щойно батьки його починають укладати спати, вона приходить у страшне збудження і шукає будь-який привід цей процес розтягнути – просить їсти, пити, ще трохи пограти, стрибає по ліжку і так далі. За цим стоїть дитячий страх, що батьки, укладаючи його спати, хочуть його позбутися, відмахнутися. І зазвичай цей страх має підставу. Адже ми всі до вечора втомлюємось, хочемо приділити увагу дружині, чоловікові або просто посидіти в тиші. І батьки розуміють: дитина має рацію, погоджується і йде на поступки – дає їжі, дозволяє ще подивитися серію мультика. А на принциповість сил вже немає.

Чому дитина взагалі поводиться погано, агресивно? Тому що вдома їїпереконали: вона погана, неправильна, не така. Ось з такою установкою живе дитина, і вона буде ображати першою, поки не встигли образити її.

В цьому випадку жорстко протистояти не потрібно.Насправді – це складна робота. Батько, матірмають прийняти рішення категорично і в максимально доброзичливій формі. Тобто сказати: ні, ми ніяк не можемо більше дивитися мультфільми, вже пізно і час спати. Так відбувається і в спілкуванні двох однолітків. Коли один кличе погуляти іншого, а другий відповідає: ніяк не можу. Адже вони, в більшості своїй, не починають кричати і битися потім?Тобто до дитини треба донести рішення не повчально, а співчутливо:так, розумію, як тобі зараз не хочеться спати, але нічого вдіяти вже не можна. І навіть в ситуації, коли дитину довелося взяти в руки і понести вспальню, у батьків є вибір – кричати на нього при цьому або ж втішати по дорозі. І це дві величезні для дитини різниці.

Вряди годи трапляється і так, що кричать і б’ють не батьки, а однолітки. Чи вартонавчати дитину горезвісного «давати здачі»? Адже не завжди конфлікт можна вирішити мирним шляхом.Перш за все тут треба зробити ось що: пояснити дитині, що стоїть за будь-якою агресією. А за нею зазвичай стоїть дуже сильний внутрішній дискомфорт. Це не дитина-агресор погана, це їй настільки погано, що вона так себе веде.Пояснити це дитині простіше, якщо запитати її саму: в якому стані він поводиться грубо? Коли все добре або коли він не виспався, наприклад. І тоді дитина швидко розуміє, як працюють механізми людської поведінки. Це стане в пригоді не тільки для того, щоб налагодити стосунки з однолітками, а й взагалі в різних життєвих ситуаціях у майбутньому.І ось якщо ваша дитина це добре розуміє, вона зможе розділяти конфліктні ситуації на дійсно небезпечні для неї і на ті, де до агресора можна поставитись по доброму. Чим частіше дитина практикує таку поведінку, тим більш стійко вона себе буде почувати в інших стосунках.Потрібно навчитисьговорити з дітьми про відповідальність або про інші важливі теми так, щоб вони не сприйняли це як нотації.

Дитина в будь-якому випадку сприйматиме це як нотацію, що б ви не робили. Критерієм успішності розмови тут служить тільки наявність або відсутність запиту з боку дитини. Як би з грудей батьків не рвалися всілякі важливі підказки та поради про життя, треба терпляче чекати, поки дитина запитає сама.

Діти чують наші поради тільки тоді, коли просять їх.