Мій (не)ідеальний школяр, або Як стати батьками вашої мрії

«Саме тоді, коли ваша дитина

найменше на це «заслуговує»,

вона найбільше потребує

вашої підтримки та любові»

О. Тараріна

Ми сидимо втрьох: тато, мама учениці третього класу нашого проекту і я, його засновниця. Темою нашої розмови є батьківський «райдер», який мені по пунктах декларують батьки. Вони хочуть, щоби дочка була «на рівні», мала більше друзів, була незалежна від оцінок інших дітей, мала власну думку, була успішною в навчанні і при цьому встигала би відвідувати ще кілька гуртків.

Картинка, яка вимальовується, дуже далека від того образу дитини, який я знаю. А знаю я спокійну, врівноважену, вдумливу дівчинку, яка станом на сьогодні працює на межі своїх сил як фізичних, так і психологічних. Яка намагається «бути на рівні», однак робить це так, як притаманно саме їй: неквапливо, у власному ритмі, прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів.

Я бачу, як змінюється дівчинка протягом чотирьох років у нашій школі. Як вона росте, поступово виходить назовні зі своєї затишної мушлі, в якій жила у дошкільному віці, як вивчає нові умови, пристосовується до обставин, в яких опинилася, прийшовши до першого класу. Я пригадую, як поступово вона займала своє місце серед однолітків, самостійно вибираючи спосіб взаємодії. Як проходила і проходить різні етапи дорослішання. Я думаю про те, що у цієї дитини був і є гарний шанс проявитися назовні так, як властиво лише їй. З усім «набором» тих якостей, якими вона так щедро обдарована від природи, однак розгледіти які і вивести на світ Божий не так вже й просто. Я розмірковую, чи був би у неї шанс так розкритися в умовах звичайної сучасної української школи?

Школа – це система. Складові цієї системи – учні, батьки та вчителі. З домінантою перших протягом усіх років навчання. Водночас діти – це  складові також і сімейної системи, де базисом є ті, хто дав дитині життя, незалежно від формату їхнього співіснування та стосунків зараз. І дитина бере свій основний масив навичок та умінь за перші роки життя саме у своїй родині. Не кажучи вже про те, що вона народилася особистістю зі своїм власним характером, який і виявляє спочатку вдома, а потім там, де проходить соціалізацію. У садочку, а потім і в школі дитина вчиться мистецтву взаємодії з іншими, вчиться виявляти себе в той чи інший спосіб –  відповідно до того, як вона звикла це робити у своїй сімейній системі і відповідно до того, якою прийшла у цей світ.

Я, мабуть, опинюсь «офф-топ», якщо скажу, що на моє глибоке переконання основна задача дитини в школі, крім засвоєння знань та навичок, – це навчитися взаємодіяти з іншими і транслювати себе іншим. Навички комунікації, командної роботи, виховання емоційного інтелекту, гнучкість у сприйнятті та обробці інформації – це все те, що дитина в ідеалі має засвоїти у школі. І всі ці задачі – у відповідності до свого характеру, можливостей та темпу, а також у супроводі авторитетних дорослих з поступовим розширенням зони власної відповідальності за процес та результат.

Спостерігаючи часом за нашими вихованцями, я замислююсь: що відбувається з батьками, які так радіють кожному прояву своєї дитини у віці від нуля до трьох років, після цього періоду? Що змінює їхнє бачення своєї дитини по мірі дорослішання малюка? Звідки береться це співставлення з іншими, цей біг за примарним «загальним успіхом», в марафоні за яким вони самі проводять більшу частину життя, транслюючи цей формат власним дітям? Звідки береться цей «wish-лист» стосовно своєї дитини зі стресовими (у більшості випадків) бажаннями для всіх «бути на рівні»?

Відповіді на поверхні. Життя сучасної людини передбачає цей «біг по колу». І виживають дійсно швидші, сильніші, кмітливіші, активніші. А що робити тим, у кого від природи інший ритм життя? З тими, хто надає перевагу бути спостерігачем в різних проявах активності? І, власне, що робити з отим всім батьківським «списком бажань» дітям і вчителям?

Як засновниця дитячого проекту я завжди буду на стороні дитини. «Особливо тоді, коли ваші діти найменше на це заслуговують, вони найбільше потребують вашої підтримки та любові», – говорить відома арт-терапевтка Олена Тараріна. Бо майже все, що транслює дитина у цей світ, – це те, чого вона навчилася у своїй сімейній системі і те, що «дошліфує» соціальний заклад, чиї учасники – також представники інших сімейних систем. Буває, батьки кажуть: «Ну, як же так? У нас в родині ніхто таке не робить, звідки це все?»

Авжеж, не робить. Але дитина, проявляючи себе, і особливо у важких ситуаціях, прагне донести нам, дорослим, свій певний меседж, розшифрувати який часом буває досить складно. Але у більшості випадків це просто прохання про допомогу, про увагу, особливо від значущих дорослих, якими до певного дитячого віку є саме батьки. І на тлі «ідеальної» картинки, яку малюють собі батьки щодо своєї дитини, такі «завуальовані» дитячі прояви є досить болючими і неприйнятними – в першу чергу саме для дорослих. А оскільки з шести років дитина більшу частину часу проводить у школі та в гуртках, то проявляється вона найбільше саме там. І тому така велика спокуса сказати: у мене вдома все гаразд, це питання вчителя/закладу/системи.

Така позиція зрозуміла, та, на жаль, у класах переповнених, де за тридцять дітей, вчителю дуже складно не те що побачити проблему, а й просто дати навчальний матеріал. Та й позиція більшості шкіл – перекинути м’яча на батьківське поле, замість того щоб налагодити діалог і вирішити питання без звинувачення дитини, зайнявши її сторону. Тому в нашому проекті ми відразу попереджаємо батьків про партнерство щодо їхньої дитини. І в тих випадках, коли батьки готові до такої співпраці, ми отримуємо найкращий і найшвидший результат вирішення тієї чи іншої складної ситуації.

Перше, з чого ми починаємо – викидаємо у смітник батьківський «wish-лист». Умовно, звичайно, але є й такі батьки, які роблять це фактично, усвідомивши, що поняття «ідеальна дитина» придумали вони самі. Натомість, та дитина, яка живе з ними, – це вже особистість, яка має свої бажання, свої потреби, свої прояви. І таке прийняття – перший крок, який ми пропонуємо їм зробити у напрямку ДО своєї дитини.

Наступний крок – менше контролю і прагнення зробити щось за дитину. З одного боку батьки прагнуть дитячої самостійності, а з іншого – збирають шкільний портфель і водять до школи ледь не до підліткового віку. Ми переносимо власні страхи та помилки на наших дітей і намагаємося компенсувати свої промахи їхніми досягненнями. Часто я чую: «У чому проблема? Я навчилася читати у 4 роки, думаю, мій син також може це зробити». Але що я бачу у випадку цієї чотирилітки? Бажання гратися, бажання рухатися, бажання взаємодіяти з однолітками. І безмежне бажання показувати все це своїй матусі, яка чомусь вирішила, що навичка читання – це найголовніше для її дитини на цьому життєвому етапі. Тож ми намагаємося показати батькам усі переваги перебування дитини саме у тих проявах, які вона демонструє відповідно до своїх вікових задач.

Про що ще я завжди нагадую нашим батькам: «Будь ласка, станьте максимально щасливими як особистості, і ваші діти це автоматично зчитають». Тоді у них не буде потреби привертати вашу увагу у неконструктивний спосіб, вони просто також будуть щасливі поруч із вами.

Школа – це такий собі лакмусовий папірець, який показує нам все, що притаманне дитині і тій системі, в якій вона виховується. І тому важко змінити щось швидко і у відриві від цієї системи. На це потрібна добра воля і взаємодія усіх учасників навчального процесу. А також розуміння, що на те, аби відбулася позитивна трансформація, потрібен певний час. Постійна робота над собою, своїми страхами, постійне зростання у своєму батьківстві принесе найкращі результати для вашої дитини. І все це – про відкритість, довіру і добре партнерство, про уміння слухати і чути, про бажання вийти у кращу версію себе, дорослого. Те, що батьки можуть зробити через прийняття своєї не ідеальної, але такої унікальної у своїх проявах дитини.

Тетяна Бондарчук,

арт-терапевтка, консультантка, засновниця проекту альтернативної освіти, мама трьох синів