Рубрика Запитаймо у психолога

Чи потрібні дитині заняття з раннього розвитку?

Дитина віком до трьох років не потребує ніяких додаткових занять. Перші три роки від народження маля активно досліджує навколишній матеріальний світ. У цей час задача батьків – не обмежувати дитячу допитливість. Дозволяйте малечі торкатися найрізноманітніших предметів (окрім небезпечних, звісно). Хай це будуть різні текстури, форми, поверхні. Знайти їх легко можна як у власному помешканні (на кухні, у коморі), так і в спеціалізованих магазинах. Також дитині необхідний простір та навичка подолання перешкод (повзати, злазити, вилазити), щоб відчути своє тіло і навчитися володіти ним. Забезпечте своєму малюку достатньо безпечної території, проте не обмежуйте занадто.

І, нарешті, щоб навчитися говорити, дитині потрібно чути мову та користуватися нею. Розмовляйте з малюком якомога більше. Можете робити це навіть декількома мовами, якщо є бажання. Але без фанатизму.

Водити дитину на розвиваючі заняття, гуртки тощо варто тоді, коли це потрібно самим батькам. Якщо, наприклад,  мама відчує себе краще, змінивши повсякденну рутину на відвідування місць, де є можливість поспілкуватися, трохи розважитися і при цьому залишити дитину на певний час із досвідченими педагогами та однолітками, а самій присвятити трохи вільного часу собі, то сміливо вперед, тоді такі заняття тільки на користь! Добре мамі – добре дитині та взагалі усій сім’ї.

Але уникайте занять, де передбачається система оцінювання, тривале сидіння за партою або надмірне інтелектуальне навантаження. Є ризик, що замість раннього розвитку, у дитини зникне бажання вчитися взагалі. Тоді з початком школи чекайте на проблеми. Надавайте перевагу ігровим формам навчання.

Як не зривати гнів на дитині?

Агресія – така ж емоція, як і усі інші, тож вона має право на існування. Не зганяти злість на іншому, керувати своїми емоціями – це ознака зрілої особистості та відчуття відповідальності.

Як впоратись із агресією, якщо вона охопила вас під час спілкування з дитиною? Зробіть паузу і дайте емоції вихід. Перше, що потрібно – зізнатись собі, що ви гніваєтесь. Негативне безсвідоме відчуття створює велику напругу, розриває вас зсередини. Переведіть емоцію у її усвідомлення. Можете сказати це уголос, але формулюйте «Я-повідомленнями» (не «ти мене гніваєш», а «я зараз гніваюсь», «те, що зараз відбувається, злить мене»). Далі ви можете вийти із кімнати, випити води, глибоко подихати, гучно тупнути ногою, вдарити подушку, сильно напружити всі м’язи на декілька секунд, а потім розслабити їх, якщо є можливість – то голосно закричати. Це дозволить не заперечувати емоцію, а визнати її, дати їй вихід, а разом із тим – визнати ваше право на неї. Дозвольте собі гніватися. Забудьте, що це погано. Вже одне таке зізнання принесе вам полегшення.

Повернувшись до кімнати, обов’язково поясніть дитині, що відбулось. Дітей лякає гнів батьків. Важливо сказати дитині, що саме вас роздратувало. А для цього потрібно порефлексувати. Згадайте, у який момент ви відчули злість? Що її спровокувало? Це була ситуація, думка, дія? Дитини чи ваша власна? Зрозумівши це, ви можете разом із дитиною дійти розуміння. Це потрібно ще й для того, щоб у дитини не виникав зв’язок «я гніваю батьків = я поганий».

Керування своїм гнівом дає безцінний досвід дитині. Досвід реальних стосунків, де є місце всім почуттям та емоціям.

Чи варто допомагати дитині з домашніми завданнями?

Перше: ви маєте завжди пам’ятати, що навчання в школі – відповідальність дитини. Поставте собі запитання: що дійсно важливо для мене у навчанні моєї дитини? Високі оцінки (щоб почуватися гарними батьками, не потрапити під осуд інших батьків, родичів; фантазувати, що гарні оцінки – запорука щасливого майбутнього) чи виховання в дитини навички брати відповідальність за свої дії, планувати свій час, вчитися вибудовувати стосунки, переживати успіхи й поразки, робити висновки і розвиватися як особистості?

Школа часто стає причиною конфліктів у сім’ї, але у той же час вона і ефективний тренажер відносин. Якщо ви нехтуєте власним відпочинком, щоб виконати усі завдання замість свого школярика, а потім докоряєте йому цим; якщо, зустрівшись із дитиною увечері, перше, що ви запитуєте, це не «як справи?» чи «як ти почуваєшся?», а «що ти отримав у школі?», запитайте себе, що стоїть за цим?

У мозку батьків почасти автоматично спрацьовує зв’язок: якщо моя дитина отримала погану оцінку/догану за поведінку, значить, я погана мати чи батько. Успішність дитини тут ніби є дзеркалом батьків у соціумі. Долучаючись до навчання дітей, ми самі перетворюємось на малечу, яка боїться поганих оцінок, суворих вчителів та хочемо виправдати сподівання своїх батьків. Заплутана історія. Потрібно вийти з цієї плутанини. Щастя вашої дитини не дорівнює її успішності (вашими зусиллями) в школі. Ваша особистість не дорівнює успішності вашої дитини. Домашнє завдання – це лише частина шкільного життя. Поясніть дитині, що ніхто, крім неї, цього не зробить. І допоможіть, якщо вона про це просить.

Чи потрібно говорити маленькій дитині про смерть одного з батьків або іншого близького родича?

Смерть – на превеликий жаль, невід’ємна частина нашого життя. Намагаючись вберегти дитину від болю, суму, печалі, туги, ми таким чином позбавляємо її пізнати реальність  життя. Не повідомляючи дитині про смерть близької людини, ми штучно створюємо сімейну таємницю, яка породжує високе напруження. Адже всі навколо знають про трагедію і, хоч і замовчують, але дивляться на дитину із жалем в очах, зітхають та ретельно підбирають слова, щоб раптом не проговоритися. Усе це дитина відчуває, але нічого не розуміє. Щоб пояснити, куди зник один з членів родини, доведеться вигадувати правдоподібні історії, тим самим обманюючи дитину. Як наслідок – надалі вам буде складно вибудувати довірливі взаємини з нею.

Також слід пам’ятати, що все потаємне рано чи пізно стає явним. Ви не зможете контролювати всіх людей навколо. Набагато гірше, якщо дитина дізнається правду від сторонніх людей, поки ви чекаєте слушної нагоди. До цього ви точно не будете готові.

У будь-якому віці дитина здатна пережити втрату, особливо якщо поруч із нею надійний дорослий, який допоможе справитися. Діти молодшого віку ще нереалістично розуміють смерть. Тому і для пояснення добирайте метафоричні порівняння, говорячи, наприклад, що близька людина живе тепер на небі або у іншому світі, але не покинула дитину зовсім, а цікавиться її життям і інколи спостерігає за нею. Дитина старшого віку вже розуміє фізичний зміст смерті та зможе приєднатися до жалю своїх близьких і разом пережити втрату.

Не бійтеся зашкодити дитині сумною звісткою. Будьте поруч фізично, підтримуйте міцний емоційний зв’язок, допоможіть одне одному прийняти сумну реальність та надихніть сенсом продовжувати повноцінно жити далі.