Людина людині – дзеркало, розгадка, людина знак: Вірші. Ольга Кміт

***

Людина людині - дзеркало, розгадка, людина знак:

Людина людині- ключ, сходинка, не випадковість…

Картину складу із пазлів, тільки б дізнатись як.

Людина людині тінь, людина людині - совість.

Я знову вночі не сплю, шукаю у комусь зміст…

До себе забутий шлях, покинуті магістралі…

Людина людині - подвиг, диво, людина - міст,

Прірва, або ліхтар, у темному задзеркаллі.

***

Ти будуєш зі слів, а слова сотворили тебе

Місяць - жовта дира, Бог розсипле крізь нього ноти

Не питаючи хто ти;  а розгойдана ніч пливе

Тільки хвилями ритму гойдає будинки-соти.

Я будую зі слів, може ними не зраджу себе

Я будую зі слів, щоб не можна було зламати…

Бог хотів заридати, через зорі гукав тебе

Наче в вічко дверей, і порушив усі догмати…

Я хотіла сказати… і розбіглись усі слова

Так немов таргани, як вмикають в кімнаті світло

Я будую зі слів, і в словах я така жива

Бо мене  сотворили вони і в мені розквітли

***

Осінь вростає в думки і шукає рими, Хочеться їй творити усе з початку, Осінь збагнути хоче усе незриме Дивиться в очі, ставить не хоче крапку. І проростає осінь із дна горнятка. Деревом з серця, і упаде плодами, Виросте осінь, із одного зернятка, І обіймає щедрим теплом, і снами. Поки ще пестить, поки шукає рими, Поки ще гріє, ти діставай гітару, Осінь шукає пісню, мов щось не зриме, Осінь шукає музики, наче дару.

***

Розбивались хрущі об яскраві вікна Думали сонце там. Безжальна ілюзія сонця — світло За межею віконних рам. Думали сонце живе у домі Вечеряє, п’є нектар І посилає у нічку промінь Неначе дар

Я наодинці з своїми думками Хижі, немов птахи Відчайдушно танцює весна з вітрами Радіє, зносе дахи Проганяю думки, не приручу - дикі Дивлюся в нічне вікно Розбивались хрущі що до сонця звиклі Сумне кіно

***

Все неважливе стало надважливим І згасли всі вогні чужих домів Благаю, порятуй мене від зливи Пориви змісту не вмістили слів Я є. І це здавалось неможливим Без всіх основ, без неба і землі Я квітку не спасла від тої зливи Та проросте стеблина із ріллі

***

Загортаю осінь в рядки, мов якийсь смаколик

Аромат листопаду вітер приніс північний

Туман розповість казку  деревам голим

І повірять направду в теплі казки щорічні

Замалює світанки осінь у колір ночі

Дні розфарбує нишком у світло-сірий

Загортаю в слова все чого справді хочу

Там де птахи не долетіли в ірій

***

Ти винен мені слова-

І тягнеться спогад немов павутина

 Незрима

Минає в вікні електричок містами,

Вогнями чужими ,

Відтінком чужих вогнів

Із нами цей дотик крізь відстань…слів

Ти винен мені слова, і не ті що сказав

Але ті що хотів…

Тягнеться колія з сходу на захід, жива

Виграє цю мелодію серед полів

Рядками…лиш  спогад спливає з глибин