Ніколи не соромтесь власних дітей, особливо при сторонніх людях

Ніколи не соромтесь власних дітей, особливо при сторонніх людях

4 принципи виховання від радянського педагога Симона Соловейчика

В основу так званої педагогіки співпраці закладені ідеї видатного педагога радянських часів Симона Соловейчика. Він жив, наче у паралельній реальності, до традиційної радянської педагогіки, в якій червоною стрічкою було викорінення лінощів, боягузництва та жорстке навіювання норм суспільства – колективізму, стійкості, зневаги до власних почуттів.

Соловейчик був невиправним ідеалістом. Його ідеалами були ті, що сьогодні дійшло сучасне суспільство: доброта, гуманізм, внутрішня свобода та моральні цінності, підкріплені зсередини, а не насаджені зовні.

«Любов та совість, – писав Соловейчик у своїй книзі «Педагогіка для всіх», – це кисень моральної атмосфери, в яку кожен із нас занурюється із першим подихом, з першим криком. Не всі ми віримо в силу любові та совісті, сумніваємось навіть в їх існуванні (а чи існує любов? Чи існує совість?), але будь-яке їх послаблення робить життя нестерпним. Для кожного окремо та для всіх разом».

Він став автором кількох книг, співзасновником «Учительської газети», сценаристом програми «Час учнівства». Батько трьох дітей, Соловейчик щедро ділився у своїх книжках спостереженнями за власними синами та донькою.

При цьому його праці та думки є дуже сучасними. Фільм «Час учнівства», присвячений радянській педагогіці, виглядає як опис принципів роботи суперсучасної школи десь у Скандинавії. І переконання, що затишок допоможе дітям побачити красу науки та роздуми про те, як не перевантажувати зайвим заучуванням та одночасно стимулювати учнів до розвитку; ідеї, що внутрішня свобода вчителя впливає на його стосунки із учнями та їх ставлення до предмету.

Першість свободи

Свобода – це ключове поняття у працях Соловейчика. Внутрішня свобода – це основа розвитку морального та інтелектуального. Навчити їй не можна, можна тільки виховати власним прикладом та правильним ставленням до дитини. Свобода – це не вседозволеність, або, як говорив Соловейчик – звільнення від дисципліни. Свобода у школі – це не хаос, а право мислити поза межами, задавати питання, відчувати себе особистістю, навіть якщо знаходишся у становищі молодшого за віком, учня. І цю свободу вчитель може та повинен виховувати та бути її прикладом.

«..діти линуть до вільних людей, довіряють їм, захоплюються ними, вдячні їм. Що б не траплялось у школі, внутрішньо вільний вчитель може бути переможцем. Вільний вчитель – сприймає учня як рівну собі людину. І цим створює навколо себе атмосферу, в якій і можливим стає вирости вільній людині».

Головним питанням для такого вчителя, за словами Соловейчика, повинно стати: чи не пригнічую я дітей? І якщо доводиться примушувати їх до чогось, чи виправдана така ціль? – «Я думаю, що заради їх користі, але чи не вбиваю я їх дитячий талант свободи? Переді мною клас, я потребую певного порядку, аби вести заняття, але чи не ламаю я дитини, намагаючись підкорити її загальній дисципліні?».

Приниження дитини, зверхнє ставлення, смикання – це шлях до того, що у неї зупиниться розвиток, зникне цікавість та інтерес до навчання та й взагалі до чогось нового. Заучування та нудний матеріал «для середнячків» – це одна із причин, чому діти не люблять вчитись, вважав Соловейчик. Це не означає, що у школі повинні навчатись тільки талановиті діти. Навпаки – Соловейчик розділяв радянські ідеали навчання, доступного для кожного. Але задачі, які ставить перед дитиною школа, повинні бути для житини важкими та надихаючими; вона повинна відчувати, що дійсно розвивається. І щільне завантаження – ще не є показником цього.

Дорослі, діти та стосунки між ними.

Психоаналіз був заборонений у СРСР. Тим більш дивним є той факт, що Симон Соловейчик у своїх працях фактично відтворює ідеї теорії об’єктних стосунків, які на початку ХХ століття сформулювали західні психоаналітики Мелані Кляйн, Дональд Віннікот, Майкл Балінт та інші. Виховання, писав він, залежить від трьох змінних: дорослі, діти та стосунки між ними.

Наприклад, коли Соловейчик пише про спілкування матері та немовляти, він описує процес контейнерування емоцій та поступового привчання дитини до опанування власних емоцій, в чому їй допомагають батьки.» Маленьке немовля кричить у своїй люльці, кличе маму, вона на кухні, вона чує, вона по голосу відчуває, що нічого страшного не сталося, і вона… не поспішає. Вона закінчує власні справи, потім іде до сина, але без докорів – чого, мовляв, кричиш, я чую! – ні, вона іде з провиною: – Ти мене кличеш, а я не йду? Мама погана, не одразу прийшла!».

Зовсім маленька дитина, пояснює Соловейчик, потребує беззаперечного визнання її почуттів та бажань, а ще стійкої віри в те, що світ, здебільшого справедливий та добрий. Такий ідеалізм слугує для дітей захистом, без якого їм просто буде страшно та нестерпно жити. Але поступово дитина росте, і їй стає важливо дізнаватись і про інші боки життя, навчатись справлятись із труднощами.

Але не можна обманювати дитину та готувати її до казкового життя. Іноді батькам потрібно визнавати недосконалість світу: наприклад, вчителька повела себе несправедливо. Так, нажаль так буває, не всі у школі будуть ставитись до тебе доброзичливо. Але при цьому потрібно вчити дитину сподіватись на краще. Як це об’єднати? Так само, як дорослі уживаються із протиріччями життя. Пожаліти дитину, визнати складнощі, виразити надію, що вона впорається із цією ситуацією, а за необхідності – допомогти.

Самостійність, як ціль виховання

Ще один момент виховання, про який часто говорять сучасні психотерапевти і про який у своїх працях писав Соловейчик. Поетапне віддалення дитини від батьків та підготовка до дорослого життя – це головна ціль її навчання та виховання.

«Безпомічне немовля, яке у нас народилось, ми повинні виростити та поставити на ноги, щоб воно було достатньо здорове, достатньо розвинуте та навчене, було міцне духом, щоб не висів на людях та не залежав від них».

Для цього, радить педагог, батькам варто зменшити власну тривожність. Неминучі є травми, двійки, а ще періодичне несхвалення оточуючих – від гостей до тіточок у дворі. Діти не завжди поводяться ідеально, вони і не повинні. «Навчений власним гірким досвідом, я всім говорю: не соромтесь своїх дітей при сторонніх людях, нормальні діти при чужих завжди поводяться гірше, ніж зазвичай, це вони таким чином контактують із сторонніми, це добре, а не погано. Не соромтесь!»

Конкретні знання і навички – це не цінність. Цінність – це можливість розвиватись

Ганяти по двору собак, жартує Соловейчик, – це вже розвиток. Дитина повинна розвиватись і фізично, і психічно. І часом, прояв цього розвитку – це гамір, біганина, голосні крики – порушують комфорт дорослих та їх уявлення про пристойність. Але пригнічення природи неодмінно «помститься», не можна пригнічувати дитину тільки тому, що вона незручна.

І навпаки – гуртки та секції, які начебто призначені для розвитку, не завжди насправді є відповідними. Педагог наводить приклад мами, яка віддає доньку до секції фігурного катання. На користь це чи на шкоду дитині? Важливо подивитись, як реагує на заняття сама дівчинка. Можливо, вона розквітне та буде активно розвиватись. А можливо, виявиться пригніченою і до всього втратить цікавість. Допитливість, цікавість до світу – це показники внутрішньої живості дитини, і зберегти їх важливіше, ніж зберегти дисципліну або гарні оцінки.