Мої перші спогади про 24 лютого
4 хв читання
Важко писати про свою історію, яка ще не має кінця, але її початок змушує мене плакати. Я ніколи не вважала, що ми братні народи, нічого спільного в нас немає і не буде ніколи. Почалося все у далекому 2014-му, коли "братня" країна незаконно анексувала Крим і розпочала війну на сході нашої держави. Мені було 10, але я вже усвідомлювала, хто я. Я — українка! І я цим безмежно пишаюсь, я знаю свої права та обов'язки. Це були жахливі 8 років — втрати молодих чоловіків та жінок, які так яро відстоювали нашу країну. Я б ніколи не хотіла бачити та відчувати таке на собі, але в мене не було вибору.
Ранком 24 лютого, близько 4-ї години за київським часом, президент росії оголосив про воєнну операцію. Це словосполучення в мене викликає тільки гнів, адже почалась війна — жорстока і кривава! На той момент часу я перебувала у Києві і прокинулась о 6:25 від сльозливих істерик своїх сусідок по кімнаті, не розуміючи, що відбувається. А коли зрозуміла, то не хотіла в це вірити. Той самий дзвінок батькам я не забуду ніколи — сльози, страх, ненависть просто переповнювали мене. Ми чули перші вибухи, серце застукотіло, а руки дрижали, але ми намагались не панікувати і стримувати емоції. Тільки за дві години увімкнулась твереза свідомість. Ми робили все настільки машинально, що часу для паніки геть не було. Я боялась не за себе, хвилювання було лише за свою родину. Кожну хвилину ми були на зв'язку і молились один за одного. Перша ночівля в бункері… страх, сирість — ми не вірили у реальність того, що відбувається.
День другий, 25-е лютого. Я залишаюсь сам на сам, усі мої знайомі та подруги поїхали. Я зрозуміла, що в бункері я не витримаю. Це рішення було дуже експресивне та не доречне на той момент, але ті стіни мене просто душили. Я вирішила, що цю ніч залишусь у своїй кімнаті, але страх заволодів мною, і о 9-й годині вечора я все ж таки пішла до бункера. І не дарма, адже вибухи було чутно навіть там. Я забула, що таке сон, і не випускала телефон навіть на секунду. Заспокоювала я себе тільки тоді, коли постійно оновлювала новини та спілкувалась з рідними. Але все одно слова мами та її переживання змушували мене плакати.
День третій, 26-е лютого. День, коли я взяла все, що змогла, і поїхала до вокзалу. О 13:36 я була вже там, потяг мій мав приїхати о 17:42. Ці години пролетіли непомітно, і я вже прямувала по маршруту Київ — Кропивницький. Вагони переповнені, але всі розуміли, що відбувається. Молоді люди поступалися місцем літнім людям, а діти навіть не плакали. Тиша, і ти сам на сам зі своїми думками. Вечір, 22:57 — вокзал рідного міста, мама і тільки сльози радості, що я вдома зі своїми рідними. Це був той момент, коли я усвідомила, що найбільше важливе — бути разом, разом з тими, хто тобі близький. Тільки в таких ситуаціях починаєш цінувати прості речі, які раніше здавалися звичними.
Цей жах триває 3 роки, але не було жодного дня, щоб я хоч на мить засумнівалась у нашій перемозі. Ми вистоїмо, ми зможемо. Я вірю, я знаю, що правда на нашій стороні. Це не просто війна, це боротьба за наше право бути, за наше право на незалежність. І кожен день ми доводимо, що навіть у найскладніші часи ми можемо бути сильними. Біль, втрати, переживання — все це ми витримаємо, бо ми українці, і наша нація вміє боротися.
Цей досвід став невід'ємною частиною мого життя, частиною того, хто я є. Він назавжди залишиться в моїй пам'яті, і я не дозволю забути те, через що ми пройшли. Кожен момент, кожна трудність, кожен страх і біль, який ми пережили, не зникне, але саме ці випробування зробили нас сильнішими. Це частина нашої історії, частина того, що формує наш дух і нашу рішучість. І коли настане час відновлення, ми зберемо всі свої сили, об'єднаємо їх і відбудуємо все, що було зруйновано. Це буде процес не лише фізичної відбудови, а й відновлення нашої душі, нашого зв'язку з рідною землею та з одне одним. Ми незламні, бо кожен з нас має в серці ту силу, яка дає нам змогу рухатись уперед, навіть коли здається, що все вже втрачено.
Вірю в нашу перемогу, тому що ми об'єднані метою, віримо в краще майбутнє і здатні подолати будь-які труднощі. І я хочу, щоб весь світ почув наш голос, наш заклик до єдності та сили. Кожен, хто слухатиме, має зрозуміти, що ми, як нація, здатні на великі досягнення, адже в наших серцях палає вогонь боротьби та надії. І коли ми проговорюємо ці слова, коли ми разом говоримо: «Слава Україні!», ми вкладаємо в це не тільки гордість за свою країну, але й віру у свою перемогу, яку ми неодмінно здобудемо.