Підсвідомо залежні. Як позбавитися від дитячих переживань. О. Мороз-Кмiт

«Підсвідомо залежні. Як позбавитися від дитячих переживань»

З різних психологічних шкіл ми знаємо що основна частина наших проблем криється у взаємовідносинах з батьками. Ця тема є також однією з основних тем в різних релігійних вченнях. Одна з з найстародавніших книг, Біблія, говорить: "Шануй батька і матір, щоб добре велося тобі, і щоб був ти на землі довголітній". Суть і складність питання полягає в тому, щоб розібратись в тому, що означає шанувати, поважати... В дитинстві ми психологічно зливаємось з батьками, ми ще не можемо існувати автономно. Неодноразово можна побачити ситуацію, коли дитина готова пожертвувати собою заради щастя батьків, бо без них вона не зможе існувати. Навіть не маючи знань з психології  стикаємось в повсякденному житті, з тим, що часто діти хворіють, передчуваючи розлучення батьків; коли виникають серйозні складнощі в сім'ї, - діти першими включаються на них соматично. В системно-сімейній психотерапії, зокрема в розстановках, можна побачити що іноді, коли ми стаємо дорослими ця динаміка не припиняється, - ми і далі  направляємо свою психічну енергію  на намагання вирішити ті ситуації, які трапились давно в минулому (наприклад розлучення чи хвороба когось з батьків 20 років тому). Звісно, це все відбувається не свідомо, і самому виявити таку динаміку доволі складно. Часто коли людина хоче вирішити якусь свою складну ситуацію, чи вилікуватись від хвороби, то виявляється, що вона цього не може зробити, бо її психічна енергія направлена в минуле, і це власне і стало причиною проблеми. Це називається порушенням сімейної ієрархії, або, простішими словами, ми не поважаємо батьків. Однак, зміст не в діях, не в способі спілкування з батьками, а в глибокій психологічній складовій самої людини, в її стосунках з відображенням батьків у власній свідомості. Давайте спробуємо розібратись, що означає повага, яка зцілює. Давайте звернемось до психології дитини: в баченні малої дитини батьки постають всемогутніми, богами, дитина їх любить і боїться одночасно, тому що дитина не зможе вижити, якщо батьки її покинуть. Тому дитина на підсвідомому рівні готова жертвувати всім і маніпулювати всіма можливими способами, лише щоб боги нікуди не ділись, бо від цього залежить її життя. Діти не бачать в батьках звичайних слабких людей, вони постають в її уяві ідеальними, і якщо батьки до дитини погано відносяться, дитина не звинувачує їх, вона ображається на себе. Так працює механізм психологічного захисту, батьки мусять залишатися ідеальними в її уяві, тільки так дитина почувається безпечно. В міру дорослішання ці ілюзії боляче розбиваються, і дитина стикається з тією неприємною реальністю: виявляється батьки не всемогутні, бувають несправедливими, часто роблять неправильні вчинки, виявляється вони слабкі і смертні, зляться, ображаються, бояться і загалом вони просто люди. Таке бачення притаманне нам усім в дитинстві. Однак, коли відбувається психологічне травмування в ранні роки, відбувається дисоціація, частина психічної енергії людини залишається в травматичній ситуації, і якась частина нашого світогляду залишається в віці, коли була нанесена травма. В такому випадку людина не розчаровується, а зберігає частину ілюзії, так вона ховається від болю, втрачаючи чутливість. Наголошу знову, що це все відбувається не свідомо, рішення відбуваються автоматично. В результаті людина, уже будучи дорослою, переносить це ідеалістичне бачення на інші об'єкти, наприклад на свого подружнього партнера, чи на абстрактні ідеї. В такому випадку від партнера не свідомо очікують, що він вирішить ті проблеми, які залишились невирішеними в дитинстві, наприклад виправить дитячі травми, долюбить так, як могли любити тільки батьки (які сприймались як всемогутні в тому віці). Всі свої настрої, успіхи і негаразди пов'язують з подружнім партнером, який замінить той ідеальний образ, впишеться в нього. Відповідно, такі стосунки, де іншу людину не сприймають такою, як вона є, а бачать її крізь призму ілюзій - приносять дуже багато болю. Жодна людина не може виправдати цих сподівань, розчарування неминуче. У відповідь на проекції подружній партнер також "вмикає" свої проекції травм дитинства, і люди застрягають в цьому пеклі ілюзій і невротичних стосунків, ненавидять і люблять одночасно, не бачачи насправді один одного. Про такі стосунки говорять "неможливо бути разом і розійтись неможливо". Проекції також приміряються на своє тіло, почуття витісняють, і це сприяє створенню різних симптомів, тоді сценарій розігрується не з іншою людиною, а в самому собі, наприклад, підсвідоме думає: "Замість того, щоб бачити що мама не ідеальна, і не любить мене так, як я потребую, краще ніж пережити розчарування, я забороню і собі теж помилятись, буду ідеальним і сильним, як моя мама, але створю собі гіпертонію, щоб хоч якось, символічно донести до себе правду і зовсім не втратити контакт із реальністю".

Що робити? Пережити цілюще  розчарування. Вирости.

    Найважче, що дається людині це відмова від ідеалізації батьків: часто батьків боїмось, як богів, злимось на них, зневажаємо, любимо, відчуваємо вину перед ними, ненавидимо...відчуваємо цілу гаму почуттів до батьків, але витісняємо в несвідоме ці почуття , щоб бути хорошою і правильною дитиною, щоб батьки не покинули, але не сприймаємо їх, як живих людей, бо навіть не бачимо їх справжніми, як і своїх почуттів не бачимо. Повага означає побачити людину такою, як вона є, без домислів, і прийняти її безумовне право бути собою, тобто право бути...Ідеалізація- це не повага, бо вона виключає іншу людину з контакту. Коли ми бачимо батьків такими як вони є , ми нарешті починаємо бачити себе, і знаходимо контакт зі своєю душею. Тільки так можна подорослішати, інакше ми залишаємось дітьми, психологічно залежними від батьків, і перебуваємо в ілюзії, що батьки нам ще додадуть те, чого ми потребували колись, і шукаємо те, що вони мають додати в інших людях. За дорослість слід заплатити болісним руйнуванням ілюзії. Повага не є поклонінням, повага - це побачити що наші батьки живі люди, а значить і ми також маємо право бути живими. Тобто це дає право бути неідеальним і живим, а не просто існувати, бути правильним.

Пробачення часто не працює, бо пробачення передбачає зверхність, в ньому є гординя. На противагу пробаченню є інструмент який завжди працює, цей інструмент називається розумінням. Розуміння виглядає приблизно так : "Я бачу свій біль, мені сумно що мама проявляла агресію до мене в дитинстві, я злюсь, бо мені досі це болить. Я приймаю себе зі своїм болем, сумом, агресією, неідеальністю, і даю собі право відчувати ці почуття, бо це частина мене, і можу подивитись цьому болю в очі, і я бачу маму, таку саму живу людину, бачу що вона колись злилась на мене відчувала такий самий біль, як я зараз відчуваю, дратувалась від безсилля, страху і відчаю, їй було боляче і самотньо, я розумію її, так як я розумію себе. Я розумію її травму, яка змусила її бути саме такою". Таким чином ми відпускаємо контроль, і перестаємо бачити себе в ролі жертви, відновлюється  повноцінна енергетична взаємодія, коли ми з людиною знаходимось на одному рівні. З позиції жертви змінити неможливо нічого, тому що позиція жертви змушує нас почуватись об’єктом впливу, а не суб’єктом взаємодії, і ми знаходимось в «замороженому», і применшеному  стані. При травмі ми свою психічну енергію направляємо в минуле, в той вік коли була завдана травма, ми наче маємо ціль змінити значиму людину в минулому часі, і коли  ми бачимо і визнаємо ситуацію такою, як вона є, енергія повертається в наше власне життя. Звісно, це все вдається не просто, терапія травм вимагає довгої роботи і багатьох підходів. Повернемось до питання поваги. Повага також означає, що інша людина, наприклад, мама, чи хтось інший, має право по-своєму впоратись зі своїми труднощами, або не впоратись з ними,  і я не можу контролювати її життя силою свого бажання щоб все було інакше. Бажання змінити долю іншої людини силою свого бажання Фрейд називає магічним мисленням, і вбачає в ньому одну з причин неврозів. Це знову ж таки, бажання зберегти ілюзію всемогутності. Дітям притаманне магічне мислення. Коли так вважає дорослий, він проявляє зверхність. Є дуже багато різних ритуалів і родових практик пробачення: листи і поклони, подяки, молитви і мантри , але вони не будуть працювати, якщо при цьому я не бачу цієї людини, а поклоняюсь і дякую  лише своїй ілюзії, і це не має жодного змісту і нічого не змінює. Перед тим як істинно пробачити треба прожити сильне розчарування в собі, «повисіти на хресті» своєї злості, образи, ненависті, страху - пропустити свої почуття крізь себе, прожити, і лише після цього їх буде можливо відпустити. Щоб відпустити необхідно спочатку впустити в себе. А силувати себе прийняти рішення пробачити - це лише вияв моральної зверхності і самообман. Отже, підсумуємо, - повага це бачити людське в іншій людині, яке змушує її діяти таким чином, і бачити людське в собі, яке змушує нас діяти певним чином, зазвичай цього достатньо. Пробачення - те що вимагає проживання болю, образи, а не констатації факту. Про нашу повагу чи  про пробачення пробачення не мусять знати люди яких ми пробачаємо, це до них не має жодного відношення, а стосується тільки нас самих, і того що відбувається в нашій душі.