Ти або рухаєшся, або стоїш на місці.

Ти або рухаєшся, або стоїш на місці

Для того, щоб мати можливість написати наступні слова про себе, я пройшла непростий, але СВІЙ особливий шлях. І, мабуть, цієї статті не було б без бажання посіяти сонце у людських серцях і власним прикладом показати, що лише ми скульптори, художники і композитори власного життя.

Давайте знайомитись!

Я – дитячий психолог, сертифікований арт-терапевт та тренер, спеціаліст із батьківсько-дитячих стосунків, спікер фестивалів, автор марафонів,  мотиватор та ідейниця простору «Sunny Space».

«Я кардинально звичайна всі свої 29 років»

Питання аналізу свого життєвого шляху рано чи пізно підіймається у кожної людини.  Чесно, пишучи ці рядки, мене «вовтузило» декілька днів, аби викласти в голові і донести правильно до тих, хто так як і я прямує наполегливо до цілі. І мабуть перший пункт будь-якого  самоаналізу – це внутрішні обмежуючі та протестні думки «про які цілі може йти мова, якщо я на даному етапі не маю ані автівки, ані власного житла, ані бодай 20 штампів у закордонному паспорті». І пройшовши ще не досить довгий шлях свого становлення не повірите, що я зрозуміла, - так думає чи не 70 % населення планети – вимірюючи свою успішність очікуваннями, порівняннями  і тим, чого не мають, працюючи на «не улюбленій» роботі, живучи із не коханими людьми, бо «краще вже не буде». І після цих роздумів мені стало настільки очевидним, що я можу, навіть зобов'язана, говорити про свій УСПІХ і свій шлях: мій приклад може стати значущим для тих, хто шукає себе. Адже мій успіх у тому, що я знайшла себе, відкрилась для себе і світу, відчула себе справжньою, без боязні осуду чи непорозуміння. І це такий кайфовий процес, що я вже просто не можу зупинитись мріяти далі і ставити цілі.

Я кардинально звичайна всі свої 29 років: непротестна донька (мені здається навіть підлітковий вік пройшов повз мене), «вічна староста» і відмінниця у школі, університет, той який ближче до батьків (бо вони ж хвилюватимуться і недалеко від дому), заучування сторінок книжок, бо треба тягнути на стипендію, не довгі нічні гуляння з друзями, бо зранку на пари, на першу роботу за розподілом, бо хочеться спробувати «зробити себе сама» і багато ще чого в цьому дусі. І, здається, варто припинити тицяти пальцями по клавіатурі і писати про свій нібито УСПІХ, але ні!!! Бо так відбувається у житті мільйонів людей. Єдина різниця, що більшість обирає змиритися з цим і продовжує задовольнятися малим. Але, на щастя, я не обрала цю автоматичну опцію, а пішла далі – маленькими, не дуже сміливими, і не дуже впевненими кроками, але далі. За 2 роки роботи у звичайній сільській школі практичним психологом і вчителем біології отримала підвищення до методиста, відповідального за всю психологічну службу району, де остаточно зрозуміла чого хочу – бути в місті великих можливостей зі своїми великими мріями.

«невпевнена в собі блондинка не модельної зовнішності - це всього лише стереотип»

Найважче зробити перший крок у невідомість, сказав хтось із великих, а я лише додам, що його конче потрібно робити, бо інакше настане момент, коли стане тісно у тому, що відомо. Я зробила… Обірвала нитки, хоча й були перевірки долі. І «місто великих можливостей» стало моїм містом, з присутніми страхами, невпевненістю, але невичерпним бажанням бути тією, кого бачу в своїх же мріях. Як зараз пам'ятаю, як сидячи у методичному кабінеті, слухала майстер-клас жінки-тренера, яка роз'яснювала в чому суть арт-терапії. Саме цей спогад спонукав мене перейти з рангу «просто психолога», у щось більш значне і вагоме. І моє місто дало мені це відчути: спочатку просто глядач із коротким підписом авторської книги «Вдохновения», потім волонтер, знову учениця, але вже на арт-терапевтичній лаві у найкращого дитячого арт-терапевта. І потім одного лютневого ранку просте повідомлення в одній із соціальних спільнот зробило моє життя безповоротно інакшим: «Яна, запрошую тебе стати тренером фестивалю «Арт-практик.Діти». То були такі емоції, що я в бурхливій ейфорії придумала тему і оформила заявку всього за кілька хвилин. І далі понеслося так, як мені мріялось і навіть краще. Фестивалі – поїздки – індивідуальна практика - нові знайомства - нові відкриття - нова я. Бо виявляється, що не впевнена в собі блондинка не модельної зовнішності   - це всього лише стереотип, коли є щось важливіше і значиміше те, що ти несеш в світ, твоя наповненість.

І, так, я не змінилась кардинально, я все та ж іноді не впевнена, іноді сором'язлива, іноді надто критична, але справжня, з прийняттям своєї не ідеальності, але унікальності. І можливо для когось звучатиме надто гучно, але так, я можу назвати себе успішною - я змогла відчути себе і не загубити у вирі залежностей чи чужих думок, мені не соромно зараз хотіти більшого, я знаю, що хочу бачити на фінішній прямій.

«моя місія надзвичайно проста – навчити людей сяяти»

Тут можна розгорнути далі на кілька сторінок, але за свої 29 я зрозуміла 2 прості істини, які наче тату вибиті на моїй картинці сприйняття світу: «Дорогу здолає той, хто йде» і «Найбільша цінність, яку ми отримуємо за життя – люди». І я б навряд чи  писала б зараз цей текст, якби не мої ОСОБЛИВІ люди на кожному етапі життя - Сім'я, Вчителі, Друзі, Керівники, Колеги, Вихованці. Вони дають можливість бути собою, переживати різні емоції, падати і підніматися, підтримують, вірять, дають уроки, відкривають горизонти, надихають і дихають зі мною в унісон.

Маю надію, що цей текст торкнеться душі людей, кому це потрібно. Бо ж ми успішні тоді, коли знайшли своє призначення і реалізуємося в ньому, і не важливо в якій сфері: психології, батьківстві, юриспруденції, садівництві чи політиці, важливо з якими відчуттями, цілями і місією. А моя місія надзвичайно проста – навчити людей сяяти. Будь СОНЦЕМ, сяй щодня яскравіше!!!